Тернопільські брати близнюки повернулись додому із АТО

Саме цих славних воїнів, котрі несли службу на блокпосту, поблизу містечка Щастя на Луганщині, показали на українських телеканалах. Дивлячись на їх щирі посмішки та теплі слова привітань рідним хотілося вірити, що вже зовсім скоро там, на Сході, так посміхатиметься кожен його мешканець і не буде чутно жодного пострілу.
Ярослав та Володимир нещодавно повернулися із зони проведення антитерористичної операції додому, де на них з нетерпінням чекали рідні. Дивлячись на це свого роду унікальне сімейство, мимоволі пригадуєш розповіді про перше знайомство. Воно було таким ж незвичайним, як усе в родині Сімчуків.

- Познайомились випадково. Через невірно набраний номер вперше поспілкувались по мобільному, – пригадує Ярослав, – я ж навіть спочатку не вірив, що у Наді є сестра близнючка. Вирішили перевірити та зустрітись.
Отак з першого побачення закохані більше не розлучались. Усе ділять порівну – радощі, переживання, навіть власних діток виховують спільно. Мимоволі задаєшся питанням, а чи не плутають їх дітлахи?

«Ще ніколи» –посміхається мама Надія.

- Зате на роботі нас плутали часто, – запевняє один з братів Володимир. – Під час служби на сході місцеві жителі жартували, що ми клоновані бійці НАТО.

Аби братів не плутали під час проходження служби, хлопці пов’язали на автомати стрічки – Володимир синю, а Ярослав жовту.

Брати записалися добровольцями у зведений загін правоохоронців Тернопільщини ще напередодні Різдвяних свят. Тож дружини Любов та Надія цього року святкували Різдво без коханих.

Звістку про поїздку в АТО жінки перенесли стійко. Допомогли зібрати необхідні речі, ретельно, бо ж самі за фахом медики, підібрали аптечку.

Поблагословивши усією ріднею, відправили на тривожний схід. Молилися разом з матерями за щасливе повернення хлопців.

І саме молитва, запевняють брати, їх найсильніший оберіг.

- Скільки було моментів, коли небезпека чатувала поруч, і раптом нещастя немов рукою відводило, – пригадує Ярослав. – Двоє наших товаришів дивним чином врятувалися від смерті. Один мав Євангеліє із собою, а другий 50 копійок в кишені. Коли мінометний снаряд біля них вибухнув, то одному осколок попав в Євангеліє, а другому в монету і це зберегло їм життя. Дійсно, Божа велич проявляється дуже сильно, – розказує Ярослав.

Перебувати серед вибухів допомагала підтримка один одного. Хлопці казали, що плече брата, як надійна броня, непробивний щит, який ніколи тебе не підведе. Хлопці навіть не уявляють, що могли б служити по черзі, адже все завжди вирішували разом, навіть вибір професії.
Хотілося справедливості, стати на захист скривджених. А ще дуже люблять спорт та дисципліну. Усі ці якості пригодилися не лише на роботі в міліції, а й під час несення служби. Нервове напруження знімали фізичними вправами, а на блокпост завжди приходили охайно вдягненими та в до блиску начищеному взутті.

- А як інакше, ти ж боєць, який в першу чергу подаєш приклад іншим, та й хотілося, аби усі знали, які правоохоронці служать в рядах тернопільської міліції, – запевняють брати.

Дуже допомогли під час несення служби навички роботи у спецпідрозділах міліції, далася взнаки медична і психологічна підготовка. Не раз доводилося надавати першу медичну допомогу, підтримувати моральний дух воїнів. До щирих добродушних хлопців тягнулися всі. Побратими з Франківщини та Львівщини заїжджали на блокпост, аби лише поспілкуватися з близнюками, а бійці з Чернівців мимоволі завдячують хлопцям життям.

У той самий день, коли чернівецькі воїни подолали більше 100 кілометрів, щоб познайомитись та зробити фото на згадку, їхній блокпост вщент розгромили ворожі міномети.

На сході гріли душу дитячі обереги та малюнки, навіть якщо на папері нерівним дитячим почерком виведено лише два слова «Повертайтеся живими!»

Місцевих мешканців та бойових побратимів, яких тернопільські правоохоронці запросили на святу вечерю, вразили приготовані 12 пісних страв, спільна щира молитва та колядки. На сході таких традицій не бачили уже роками.

А тим часом родина хлопців з нетерпінням чекала їх повернення. Найбільше сумували за татусями діти – Артемчик та Діанка, яким сказали, що батьки поїхали на змагання. Єдине, про що просила Діана тата – це не стріляти.

Телефонуючи, Ярослав та Володимир завжди запевняли рідних, що з ними все гаразд. Жодного разу і словом не обмовились про важкі реалії служби.

Сьогодні хлопці уже дома і вони бажають одного – мирного синього неба над головою і щоб жодна мати, дружина та діти не знали, що таке війна.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.