Як журналіст «RIA плюс» офіціантом працювала

У ході нашого проекту ми відвідуємо багато закладів. Цього разу прийшли до ресторану «Хутір», який розташувався над Ставом

Як-то кажуть у народі, скуштувати чужий хліб, приміряти на себе інший образ я спробувала у рамках нового проекту газети «RIA плюс». Тож на чотири години стала офіціантом. Зізнаюсь, що у студентські роки працювала у «МакДональдсі». Це було не у Тернополі, оскільки тут цього закладу немає. Але школа життя - непогана. Швидкий робочий ритм допомагав мені бути у хорошій фізичній формі. Адже вісім годин стоячи – це вам не в офісі сидіти. Мова про те, що з професією офіціанта я трохи знайома, тож дуже розраховую на те, що несподіванок не буде.

Боялась не розбити посуд

У ході нашого проекту ми відвідуємо багато закладів. Цього разу прийшли до ресторану «Хутір», який розташувався над Ставом. Скажу чесно, основна думка, яка була у голові на момент приходу на нове місце роботи, – не розбити посуд. Грошей за роботу ми, звісно, не беремо. Тому було б кумедно, якби ще довелося доплачувати за те, що взяли попрацювати.

У «Хуторі» мене зустрів один з адміністраторів закладу Андрій Найчук. Пообіцяв, що мене не шкодуватимуть і завантажать роботою по самі вуха. А мені того і треба. Адже мета – відчути весь смак цієї нелегкої професії. Андрій доручає взяти шефство наді мною старшому офіціанту Сергію (прізвище просив не вказувати – прим. авт.). Він на півдня став моїм наставником та колегою.

Перед тим, як взятися до роботи, Сергій знайомить мене із роботою закладу.

– Ось літній критий зал, тут часто організовують банкети та інші застілля, – каже він. – На літніх майданчиках можна поїсти на свіжому повітрі. Апетит буде скажений! Унизу, понад Ставом, розташувалися альтанки на певну кількість персон – і на п’ять, і на десять. В окремих із них, за словами працівника, уміщалося і до сорока осіб.

Зали з каміном – для vip-персон

Оглянувши альтанки, прямуємо до основного приміщення ресторану, того, із якого все починалось. Сергій показує бенкетні зали, де найчастіше збираються на урочистості. Щоправда, як каже співрозмовник, улітку тут рідко хто святкує – усі хочуть бути якнайближче до природи. Сергій заводить мене і в камінний зал. В очі одразу впадають багато оздоблені стіни, камін у центрі кімнати, телевізор з великими екраном, оббиті шкірою стільці та красиве сервірування столу.

Оглянувши господарку, запитую, що повинен робити офіціант, з чого починається його день. Робоча зміна, як з’ясувалося, починається із 10.00 і триває до 24.00. Заклад працює з 12.00 до 24.00. Дві годинки вранці йдуть на те, аби прибрати свою територію, протерти столи, винести сміття, підготувати посуд. На запитання, скільки ж заробляє офіціант у «Хуторі», Сергій відповідає: «У кожного є ставка, крім того, ми отримуємо чайові від клієнтів». Після завершення зміни усіх працівників на таксі відвозять додому. А в обід безкоштовно годують.

Форма одягу для офіціанта тут досить проста - білий верх, чорний низ. На ногах обов’язково повинне бути зручне взуття. Інакше робочий день стане пеклом. Відбігати більше 12 годин на підборах не так вже й просто.

Від страв слинки течуть

О 17.00 Сергій приймає попереднє замовлення на 14 осіб. Ми повинні обслужити столик. До початку застілля залишається година. Саме час, щоб подавати холодні страви. Тому вирушаємо на кухню. Там я і знайомлюсь з роботою холодного, гарячого, рибного, овочевого, борошняного цехів. Заправляє усім цим шеф-кухар Світлана Дмитришин. За її словами, робота кухні має бути чітко налагодженою.

У кількох приміщеннях, які займає кухня, роздивляюсь, хто чим зайнятий. Робота аж кипить: хтось прикрашає салат, хтось випікає крокети, на комусь – приготування канапок. Я починаю викладати на тацу соління. Три важкі тарілки потрібно віднести по сходах до альтанки, яку попередньо замовили для святкування дня народження. М’ясне асорті, фарширована рибка, купа салатів, настільки смачних на вигляд, що аж слинки течуть, – усе це поступово заповнило стіл. Офіціант мусить швиденько рухатися, а головне – бути акуратним та донести їжу до місця призначення. Страви потрібно розставляти рівномірно, щоб стіл був красивим та збуджував апетит у гостей. Обов’язково слід стежити, щоб тарілки та столові прибори були чистенькими, щоб з жодного салату не впала крапля олії.

Уже майже годину я разом із Сергієм накриваємо на стіл. Пробіжка туди-сюди вже дається взнаки. Оскільки журналісти також ведуть рухливий спосіб життя, до такого ритму мені не звикати. Ну, хіба піднос у руках з купою тарілок змушує бути уважним, щоб нічого не розлити і не розбити.

Пропонували чайові

Хочу зазначити, що працівники закладу - дружні й товариські. Вони зустріли мене дуже привітно, допомагали з порадами, пояснювали, де що потрібно взяти, і піднімали настрій, наголошуючи, що у мене все вийде. У перервах, коли кухарі готували страви, я мала змогу оглянути територію. Завітала в гості до шашличника Андрія. Він - студент, на «Хуторі» працює у період літніх канікул. Андрій – справжній фахівець із приготування смачного шашлика.

Хлопець демонструє свої кулінарні навики. Замариноване м'ясо він нанизує на шампури, а потім акуратно опускає у тандир – яму, де вони будуть смажитися. На приготування потрібно орієнтовно 40 хвилин, каже він. Паралельно співрозмовник готує овочі-гриль: гриби, болгарський перець, помідори. Овочі та рибка, за словами Андрія, смажаться хвилин 20. За цей час він наводить лад на своєму робочому місці.

Подякувавши Андрію, поспішаю на кухню – забрати решту страв. Сергій попереджає, що в нас є нове замовлення, яке потрібно виконати терміново. Це вже складніше, бо треба розриватися на два фронти. Прийнявши замовлення, я швиденько біжу у кухню і замовляю страви. Поки на кухні все кипить у роботі, реєструю замовлення на спеціальному апараті та прораховую вартість замовлення, вибиваю чек для клієнтів.

Якщо є змога подати якусь нарізку та напої відразу, то варто це зробити, аби гості не нудьгували. За чергою подамо й інші страви. Чоловіки, які завітали у «Хутір», були привітними. Вони посміхалися, навіть допомагали розставити тарілки на столі. Пропонували чайові, але я відмовилась, адже регламентом проекту передбачена тривалість експерименту лише чотири години. Тож я не зможу обслуговувати їх аж до кінця. Але я не проти, якщо вони подякують моєму колезі Сергію.

Мій робочий день офіціантки добігає кінця. Курйозів, на щастя, не сталось. Посуд цілий, гості задоволені, ноги гудуть, нові знайомі-офіціанти запрошують прийти ще раз – на вихідні і у вечірній час, коли у закладі аншлаг. Тоді, як вони кажуть, із них сходять сім потів.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.