Євген Положій - про "Іловайськ"

Євген Положій каже, що Іловайськ – це тема, до якої влада не хоче повертатися. Про неї просто забули.
– Я хотів дати посил суспільству, щоби тих хлопців почули – і живих, і мертвих, і тих, кого розшукують, – каже він. – Місцями книжка складна психологічно, але таке було. Я чесно записав усі історії і намагався, наскільки можу, талановито донести це до людей. Я розповідаю історії хлопців, які були в Іловайську, вони запитують: "Чому так сталося? Навіщо нас запхали в це місто?".

Усі історії невигадані
Книга складається з новел та історій. В її основі – події 1 серпня-3 вересня 2014 року, коли тривала Іловайська операція.
– Як заходили, коли, як проходили коридор, як розстріляли, кому пощастило, кому – ні, хто врятувався, хто потрапив у полон, хто був поранений, хто лежав і чекав своєї долі. На тлі цих подій під час зустрічей із бійцями я зрозумів, що в декого є надзвичайно цікаві історії. Тоді написав окремі новели, – каже письменник. 
Євген Положій розповідає історію написання новели  "Життя та смерть Серйоги Кабана". Це історія прикордонника, який жив в Авмросіївці – пересувному прикордонному загоні.
– 23 серпня вони розбили колону, яка заходила. Куля прошила йому живіт, – розповідає пан Положій. – Багато крові втратив, приїхала швидка, було одне лежаче місце, туди поклали бійця з Нацгвардії, а інакше, як лежачи, Кабана не можна було транспортувати. Одним словом він залишився у лікарні і сказав: "Я зі своїм загоном". А його загін буквально за годину покинув місто. Він заснув, прокинувся, і медсестра йому каже, що в місті сепаратисти і, певно, що вони будуть його шукати. Бо знають, що там лежали поранені українські військові. Так воно і сталося. Наступного ранку медсестра його ховала в лікарні, у морзі. А морг там був у вагоні, закопаному в землю. Кондиціонер поламався, бо хлопчина, який його обслуговував, пішов воювати за сепаратистів. Людину, яка прибирала морг і розкладала покійників по поличках, довелося звільнити, бо немає фінансування. Небіжчиків там складали просто купою. І от Кабана заховали під покійними. Він лежав, приходили сепаратисти, дивилися, рахували і не могли його знайти. Вдень він навіть виходив на процедури і так врятувався. Це абсолютно реальна історія, єдине, що я трохи змінив його думки, слова, діалоги, стосунки з місцевим населенням. 
Ці історії, які є в новелах, абсолютно реальні, але в деталях це – художній текст, додає письменник.
– Слава Богу, всі герої живі, – каже Євген Положій. — Вони живуть, воюють, дехто вже повернувся додому. Вони стали героями новел, але під іншими прізвищами. 

Про Дядю Ваню
Євген Положій розповідає історію про дівчинку і її родину, яку розстріляли. 
– Мені вже закидали, мовляв, навіщо ти вигадав цю історію, – каже він. – Я кажу: „Ми можемо подзвонити цьому хлопцеві, Івану Погорілому із Запоріжжя, і він все підтвердить. Його поранило в ногу, він не міг навіть повзти, була контузія, лежав добу і нікого не було, а тут – перший автомобіль, який їхав. Синя шістка з білими простирадлами на дзеркалі – так маркували авто мирні жителі. На його очах цю машину розстріляли з крупнокаліберного кулемета. Вибіг з-за керма батько, його добили. Випала мама з маленькою дочкою, п’ять рочків. А всередині була ще старша 17-річна сестра Діана і бабуся. Мама ще жила годину і за  цю годину вона змогла передати маленьку доньку отому Івану та вмовити її, щоб вона з ним пішла. А він уже помирав. І що йому робити? Вона сказала: "Ти не маєш права померти. Ти мусиш врятувати Яну". І вони дві чи три доби рятуються, слава Богу, живі залишилися. Важко придумати таку історію.
На цю історію письменник натрапив на сепаратистському ресурсі. Там показали цю машину і написали, що укропи розстріляли мирних жителів під Новокатеринівкою і спалили їх, щоб прибрати сліди злочину.
– Я знав, що наші люди не можуть такого зробити, – каже письменник. – Я почав читати коментарі і побачив коментар, де чоловік пише, що він бачив, як це було. І так я вийшов на Івана, який мені все розповів від початку до кінця. З цього вийшла новела "Дядя Ваня".

Слухав історії солдатів 

На написання книги Євгена Положія надихнула зустріч із представниками місії "Чорний тюльпан", яка шукає тіла загиблих у боях. Письменник каже, що фото цих тіл і спонукало його взятись за роботу.

Письменник розповідає, що якось був у Глухові на зустрічі зі студентами і зайшов до свого товариша – пошуковця Юрія Коваленка.

– Є такі люди – фанати своєї справи. Він піднімає солдатів Другої світової війни, – каже Євген. – Мене особисто завжди дратувало, коли держава викидає мільярди на святкування Дня перемоги, а солдати, які цю перемогу здобули, лежать непоховані. Так не може бути. З'ясувалося, що Юра Коваленко два тижні був під Іловайськом у складі місії "Чорний тюльпан". Вони підняли наших 150 солдатів, які там загинули. Це при тому, що генерал Гелетей тоді казав, що загинули 107. Я дивився ті фото. А пошуковці - як патологоанатоми, вони фотографують усе. Рука з татуюванням, записочка, розірваний бронежилет. Може, хтось когось впізнає? Там є страшні кадри... І мене це дуже вразило. Бо, як  виявилося, ставлення до загиблих солдатів в Україні таке ж, як у Радянському Союзі. Я потім з'ясовував, що немає жодної структури в Міноборони, яка займалася б пошуком загиблих. Це роблять виключно волонтери. Чому? Це неправильно. Я почав шукати в Інтернеті і побачив у різних джерелах, що багато чого приховують, багато чого ми не знаємо. Почав зустрічатися з солдатами і слухати їхні історії. Такі історії слухати важко. Місцями книжка складна психологічно, бо слабо віриться, що таке могло бути, але це було насправді.

Найскладніше було відтворювати події в Іловайську, продовжує Євген Положій. Адже багато різних людей, багато різних поглядів на цю подію, багато хто по-різному переказував той чи інший епізод.

– Я не міг зрозуміти, як усе було, бо в різних джерелах різні цифри, – ділиться спогадами  письменник. – Скільки підбили танків? Хтось каже два, хтост - чотири? Ніхто не може сказати, немає офіційного переліку. Як же це написати? Напишеш три, скажуть, було чотири. Напишеш два, скажуть, було три. Але я розповідаю у книзі те, що чув. Я нічого не видумую, ні про Семенченка, ні про інших командирів. Наприклад, як генерал Хомчак, який дав команду колонам йти на прорив, сам утік у протилежний бік. Це факт. І коли кажуть: “Яка  вина командирів? Можливо, це правильно, коли командир рятує свою шкуру”. А його підлеглі гинуть... Я не знаю. Можливо, так і має бути за сучасними військовими канонами? Я не даю оцінок. Але командири кинули поранених бійців, журналістів. Я нічого не придумав. Хомчак живий-здоровий і далі командує. А тоді близько 1000 солдатів загинуло. Чому так сталося, ніхто не знає. Муженко, який керує АТО, каже, що на вищому рівні була домовленість про вихід по коридору. А на нижчому прийняли рішення про прорив. То хто буде відповідати за те, що люди загинули? Вони йшли не в бойовому порядку, багато хто був без бронежилетів, майже ніхто не був готовий до бою. І тут їх кидають просто на укріплені райони, де їх чекають уже три дні, як потім самі росіяни зізнавалися.

Як кажуть люди, в Іловайському котлі сепаратисти не воювали взагалі, зауважує письменник.

– Вони там десь сиділи в Іловайську, тримали якісь рубежі, а оточення та розстріл української армії здійснювали виключно російські кадрові військові, – додає він. – А сепаратисти з'явилися тоді, коли брали в полон.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.