Тернопільський актор під час вистави падав в оркестрову яму

>
- Кого приємніше грати – псаря чи царя?
- До кожної ролі намагаюся віднестися з максимальною віддачею. Не думаю над тим, яка роль складніша, а яка простіша. Кожна роль - це як кожна людина. Тому граю її як одну людську долю.
- А які ролі важче виконувати – трагічні чи комедійні?
- Важче, мабуть, таки комедійні. Коли трагічні ролі, глядач просто дивиться. Коли комедійні епізоди, глядач має сміятися під час вистави. Якщо ж сміху немає, значить, у грі актора щось не те.
- Чи бувало у вас таке, що під час вистави забули слова?
- Загалом страшний сон у артистів це коли їм приснилося, що вони забули текст. Іноді трапляються випадки, коли артист забуває слова, але тоді партнери виручають. Бачать, що колега забув текст і намагаються витягнути його. Трапилося таке зі мною у “Гуцулці Ксені”. Сиджу на сцені з заслуженим артистом Іваном Ляховським. Знаю, що щось маю сказати, а що саме - не можу згадати. Але якось слово за слово і викрутилися з ситуації.
Такі випадки іноді трапляються, але поки що я в тому віці, що з пам’яттю у мене все добре.

У фільмі грав енкаведиста
- Окрім театральних вистав, ви ще й знімались у фільмах...
- Ще будучи студентом театрального інституту знімався у фільмі “Чотири броди” за мотивами однойменного твору Михайла Стельмаха. Персонажами цього фільму є два брати. Я виконував роль брата Романа, а другого брата зіграв Анатолій Гнатюк, який зараз є ведучим “Лото-Забави”. Вже будучи у Тернополі, я зіграв роль опричника у фільмі “Час збирати каміння”. А років вісім-десять тому зіграв енкаведиста старшину Хоменка у фільмі “Один у полі воїн”. Загалом тут у провінції артисти не розбещені кінематографом. Артистам тих театрів, які ближче до столиці, легше і на кастинг потрапити, і на зйомки поїхати. Якщо десь знімається фільм на Західній Україні, тоді, звісно ж, запрошують артистів із західних областей. А так, в основному тих, що ближче до столиці. Та й, зрештою, самі ж бачите, яка у нас ситуація у вітчизняному кінематографі. В українських фільмах провідні ролі виконують заробітчани з Росії. Хоча у нас в Україні справді є чимало талановитих акторів.

- А чи не виникало у вас бажання перебратися десь ближче до столиці?
- Бажання виникало, особливо останнім часом, коли в театрі виникають непорозуміння, пов’язані з тим, що влада не може вирішити питання керівника театру. Але що вирізняє нас від акторів столичних театрів? У столиці, якщо актора щось не влаштовує, він йде на прослуховування в інший театр. А тут, особливо, якщо ти пов’язаний сімейними узами, то куди ти подінешся?
- До речі, трішки про справи сімейні. Ваша теща - відома тернопільська письменниця Леся Романчук. Як у вас складаються з нею стосунки?
- Між нами завжди є порозуміння. Стосунки у нас дружні. Моя теща людина творча, і мені завжди легко з нею знайти спільну мову.

У ямі поламав пальці
- За роки роботи в театрі чи траплялися якісь кумедні випадки під час вистав?
- У виставі “Гетьман Дорошенко”, яка колись була у нас в репертуарі, я грав писаря. Там був танець, який виконували артисти і під час якого я мав виконувати трюк із шаблею. Виставу я грав у чоботях на високих каблуках. Тому під час танцю я вибігав за куліси, швиденько перевзувався у спеціальні танцювальні чоботи і потім повертався на сцену та виконував трюк. Під час однієї з вистав я вибіг за куліси, швиденько зняв чоботи на каблуках, а ось танцювальних у визначеному місці не виявилося і взуватися назад у чоботи на каблуках вже не було коли. Чую такт, що вже пора виходити на сцену, адже усе було розписано по секундах. Що було робити? Я вибіг на сцену і почав стрибати через шаблю у червоних шароварах та білих шкарпетках. Потім по завершенні вистави таки знайшов танцювальні чоботи, але в іншому місці. Видно, хтось пожартував.
Був також у мене випадок, коли падав у оркестрову яму. У казочці “По щучому велінню” я грав роль Хоми. Там був такий момент, коли колеги-актори виконували танець, а потім я виходив на сцену. Оркестрову яму перед сценою накрили щитами. І ось під час танцю хтось з акторів наступив на край щита, після чого щит зсунувся і упав у яму. Після танцю я виходжу з-за куліс і підходжу до краю сцени. Ліхтарі б’ють мені в очі, я нічого не бачу, промовляю слова “по щучому велінню по моєму хотінню” і падаю в оркестрову яму. На щастя, упав між пультами і відбувся легким переляком - зламав тільки пальці на руці. Рука сильно розпухла, але виставу дограв до кінця.
- А як публіка відреагувала? Як вийшли з цієї ситуації?
- На сцені в той час був Ігор Сачко, який виконував роль Гаврила. Після мого падіння він промовив: "О, а де Хома?"
Я вигукнув: “Я тут” - і вибрався з оркестрової ями. Батьки, які були з дітками, мабуть, зрозуміли, що щось не те, а діти сприйняли це як задум за сценарієм.

Досьє
Сергій Андрушко народився 16 листопада 1963 року на Вінничині. Після школи закінчив хореографічне відділення Тульчинського культосвітнього училища. В армії служив у військовому ансамблі пісні і танцю. Після служби в армії поступив у Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторське відділення, який закінчив у 1989 році. Цього ж року був направлений на роботу в Тернопільський драмтеатр.
У театрі зіграв близько 60 ролей. Знімався у трьох фільмах. За сумісництвом впродовж 18 років працював на викладацькій роботі. Викладав на акторському відділенні у музичному училищі ім. С.Крушельницької та педагогічному університеті.
Заслужений артист України.
Одружений, виховує сина Ярослава.

Василь СОЛТИС, 0-96-725-70-22, [email protected]

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.