Якось так склалось, що не було нагоди бувати у тернопільській промзоні. Однак необхідність зустрічей із представниками підприємств, розташованих у промзоні, таки привела мене сюди.
Запилюжені дороги, сумні сірі громаддя будинків, які порожніми очима вибитих вікон стежили за мною, неоковирні іржаві паркани та незрозумілого призначення конструкції. Зрідка проїде автомобіль, водій якого пригальмовує, щоб окинути мене здивованим поглядом: мовляв, що ти тут забула, дитино? Все заросле густим чагарником, багряніючими горобинами і по-осінньому сумними яворами, які вже починають встеляти дорогу пожовклим листям.
Відчуття, немов ідеш кладовищем. Кладовищем нездійснених надій та планів, цвинтарем ідей та справ. Заводи „Сатурн”, комбайновий, фарфоровий – тепер це лише згадки і порожні очниці вікон. „Текстерно” та „Промінь” почуваються, як старенькі у хоспісі. Ще живі, але вже забуті всіма, крім найближчих родичів. Ще дихають, але через раз, хрипко випускаючи останні ковтки повітря через апарат штучного дихання.
Колись тут вирувало життя. Ці заводи мали стратегічне значення не лише для Тернополя, а й для України і всього колишнього СРСР. На прохідній вранці вітались сотні працівників, а в цехах працювали у кілька змін. Годі уявити, скільки тисяч чоловік годували свої родини, працюючи тут, скільки грошей заробляли підприємства для себе й економіки області. Тепер тут збираються п'яні компанії та гостроокі міські ворони... Хлопці-екстремали грають у страйкбол і пейнтбол на руїнах підприємств, чиї назви знали і за тисячі кілометрів звідси.
Хто винен? Мабуть, чиновницька байдужість, державна безалаберність і хитромудрі афери, аби розікрасти ласі шматки і території. А можна ж було знайти інвесторів, підтримати і модернізувати виробництво. І виграли б від цього усі – інвестор, працівники, дирекція, бюджет. А, може, ще не пізно вдихнути життя у сіру безнадію колишніх підприємств промзони?
