Важко прослідкувати, коли мистецтво пішло іншим шляхом ― врозріз з мораллю і етикою, з нормальним життям, але це сталося і наслідки цього помітні всім.
В наш час мистецтво не виховує і не вчить, а розповідає. Здавалося б це добре, кожен сам робить висновки. Але на ділі виходить якось не так, адже вже немає білого і чорного, добра і зла, а є 50 відтінків сірого. Може причина в тому, що цікаві історії найчастіше злі. А були ж кращі часи в кіно.
Я по рекомендації переглянула кілька американських фільмів початку-середини ХХст. і була приємно здивована. Чого тільки вартий фільм «Сільська дівчини» з неперевершеною Грейс Келлі, де перемагають ідеали сім’ї, підтримки, довіри попри всі труднощі та непорозуміння, де жінки вірні, а чоловіки відповідальні, де сім’я є святинею, а не атракціоном.
А «Римські канікули» з Одрі Хепберн ви бачили? Фільм розповідає про непросте життя принцеси, яка вирішує втекти хоч на один день від своїх обов’язків, прийомів і дрес коду. Фінал фільму цілком нормальний і адекватний, але після сучасних фільмів, я була здивована, бо ніхто не зіпсував нікому репутацію, не продав ближнього, не одружився і не розійшовся. Всі залишилася людьми.
«Сніданок в Тіффані» закінчується тим, що герої вибираючи між грошима і почуттями, вибрали любов. «Привабливе обличчя» з тою ж Одрі Хепберн розповідає про модель з IQ, яка мріє поїхати в Париж на лекції з філософії. Герої мають свою думку і готові відстоювати власні ідеали, амбіції і гроші стоять на задньому плані.
Герої цих фільмів поводяться як нормальні люди, вони не роблять героїчних вчинків, не володіють давньоєгипетською, не можуть з першого погляду ідентифікувати приналежність історичної пам’ятки до історичної епохи, не винаходять кожного дня ліки від невиліковних хвороб. Чого ж тоді вони такі цікаві? Бо вони не терплять приниження, не наживаються на чужій біді, не роблять собі рейтинги на війнах, і не добрі просто по сценарію, не зробивши протягом фільму жодного хорошого вчинку, вони моральні. Вони не страждають з приводу і без приводу, бо їхня мета щастя, а не затягування сюжету для ще кількох серій чи фільмів.
Я розумію, що паралельно з перерахованими фільмами знімалися і зовсім протилежні. Такі в яких пропагувалося куріння на замовлення тютюнових компаній, де головні герої шукачі пригод і дівчата легкої поведінки. Але про ці фільми тепер ніхто не пам’ятає.
Тому для мене кіно до 70 –х років минулого сторіччя – це епоха морального кіно, морального мистецтва, моральних цінностей, а не сірості. Епоха, яку я вважаю Атлантидою і мрію про їхнє повернення. Я готова ходити на таке кіно!
На таких фільмах ростили хороших людей, а кого виховують з нас?
