У рамках театрального фестивалю “Золотий Лев” львівським глядачам було представлено виставу “Дзеркало” польського режисера Лєшека Мондзіка. Це нетривала пластична вистава-метафора, котра насичена багатьма символами. Цікавим є те, що у “Дзеркалі” кожен глядач може побачити щось своє, тут працюють асоціації.
Натхненником режисера стала постать та творчість польського письменника з українською історією Бруно Шульца. “Дзеркало” є нічим інших як живою ілюстрацією картин Б. Шульца. Проте, за Л. Мондзіком вони набувають інших відтінків та більш полісемантичного значення.
Вистава починається з темряви, котра супроводжується авторською музикою Пьотра Клімека. Музика у синтезі із темнотою наче огортає глядачів і створює загадкову атмосферу. Тоді в глибині сцені з'являються маленькі ліхтарі, котрі є настільки м'якими та приглушеними, що складається враження, що вони огорнені пеленою туману. Поступово спектр світла збільшується і перед нашими очима з'являється панно-конструкція покрита зім'ятою сірою тканиною. На передньому плані ми бачимо щось хаотичне та незрозуміле, згодом стає ясно, що це людина згорнута клубком. Несподівано із темряви виходять двоє слуг темряви та вісників смерті — воронів. Вони роздягають чоловіка і все так же містично покидають сцену. Загадкова постать стає поряд із панно і тут наче проходять крізь нього і з'являються жіночі руки, котрі знімають маску з обличчя невідомого. Він перестає бути безликим.
Далі ми бачимо, що стіни розходяться і утворюють простір, де ми бачимо відображення даного персонажа. Власне, в цей момент і відбувається ще одна паралель із Бруно Шульцом. Голос з-за куліс декламує фрагмент із його оповідання “Самотність”, де ідеться про те, що жоден із нас не бачив себе ніколи по-справжньому в анфас, лише схожу постать, котра чимось займається по ту сторону дзеркала. Напруги додає музика, котра на перший погляд здається лірично спокійною, проте у ній присутній “нерв” (дзеленчання дзвонів та крапання води).
Наступну сцену вистави обрамлює дихання. В глибині підмостків ми бачимо три світлих бутони, чи то клапани (називайте як це хочете), котрі трішки порухуються від того, що дихають. Згодом, знявши цю зовнішню оболонку, перед нами з'являється три постаті (два чоловіки і жінка), вони також одягнені у безликі маски. Потім вони починають синхронно їх знімати, але в кінцевому результаті лише жінка стає індивідуальність, чоловіки ж продовжують бути потворними химерами. Вони постійно пестять жінку, намагаються окутати її увагою, та вона сидить непорушно, загорнута в хутро і при цьому перебирає прикраси у своїх руках. Химерні чоловіки ж перебирають у руках щось схоже на мереживо, яке, завдяки світловій партитурі, виглядало як кришталево чиста вода. Згодом перевертні зникають, а жінка залишається непорушно сидіти у самотньому світлі ліхтаря. Намагаючись для себе пояснити та аналізуючи наступну сцену, я провела паралель із мойрами (давньогрецькі німфи, котрі прядуть людські долі), проте у “Дзеркалі” вони мають чоловічий облік.