Я знаю як заслужити любов...

Зараз я зовсім маленький, дуже-дуже маленький, мені лише кілька місяців. Я так люблю свою маму! І тата теж. Я ловлю кожне їхнє слово, кожен жест. Чомусь мені також важливо, щоб вони любили мене. Наприклад, щоб подивилися радісно і сказали щось типу: «Як же нам пощастило, що ти у нас є! Ми так чекали таку дівчинку (такого хлопчика), як ти! І, нарешті, дочекалися! Які ж ми щасливі тепер!»

Але чомусь вони цього не кажуть…

Вони дуже зайняті своїми турботами, занурені в свої такі важливі справи - працюють, заробляють, ходять по магазинах, прибирають, розмовляють з родичами та знайомими, зустрічаються з друзями і ще багато чого іншого. А ще вони дуже зайняті своїми стосунками - лаються, дуються, доводять щось один одному.

Мене чомусь не помічають. Помічають тільки для того, щоб погодувати, переодягнути або показати лікарю. А, якщо я сучасна дитина, то мене ще й багато розвивають і готують до школи. І дають мені те, що їм, батькам, бракувало в їх сім’ях. Іграшки, поїздки, заняття. І багато чого ще, що важливо для них. Не для мене.

Я чомусь не відчуваю, що мене люблять.

Хоча мені навіть про це можуть говорити...

Мені сумно і самотньо. Я пробую звернути на себе увагу, але в мене погано виходить. Якщо я вередую, то на мене сердяться. А якщо я щось хочу розповісти про себе - не слухають, бо то не важливо.

Я переконаний, що любов потрібно заслужити.

Я дуже сильно стараюсь для цього - підлаштовуюсь, не набридаю собою, допомагаю, намагаюсь вгадати кожне бажання та настрій, не звертаю увагу на власні потреби. Я так стараюся. Але відчути себе прийнятим та любимим «до кінця» мені все одно не вдається.

А ще мені розповідають про інших дітей. Які вони чудові - виховані, здібні, турботливі. Напевно, мама з татом їх люблять, а мене - ні. Я ж не такий. Таких, як я, не люблять. Мені дуже боляче. Але я вчуся приховувати свій біль, і те, що я поганий.

І любити мене нема за що.

А тих, кого вони люблять, я ненавиджу. І страшенно ревную.

... Я - підліток. Я вчуся протестувати. Не любите мене справжнім? Не любите мене, коли я хочу бути собою? Не треба! Я обійдуся без вашої любові! Можете мене ненавидіти! Мені по барабану! Я знайду тих, хто полюбить мене! Я навіть знаю, що для цього потрібно. Я стану крутим, багатим, розумним, відомим. Мене будуть цінувати. Боятися. Поважати. І любити… Хоча у мене в глибині душі все ще живе маленька дитина, яка переконана, що любити її немає за що, але я можу сам собі придумати, що мені цього не потрібно.

...Я вже дорослий.

Я працював над тим, щоб отримати визнання. І мені це вдалося! Я - крутий фахівець, і взагалі все у мене круто. Мене поважають друзі і товариші по службі. Страху все менше. Я підготував для себе безпечний життєвий простір. Там я не зустрічаюся зі своїм болем.

Я вмію себе балувати. Хорошою їжею, одягом, зручностями, красивими речами. Я можу знайти собі цікаве хоббі і оточити себе приємними людьми.

Я крутий та успішний чувак!

Я зустрічаю свою любов. Яке блаженство! Мене люблять. Я гідний любові. Найбільше мене чіпляють слова: «Як мені пощастило, що я зустріла тебе! Як я щаслива, що ти в мене є!» Я переварюю всередині слово «коханий» багато годин і хвилин. Душа відроджується. Душа співає. Тепер я люблю себе. Це блаженство.

Але все закінчується. Я падаю з п'єдесталу…

Тепер у мого партнера багато претензій. Я раз за разом чую звинувачення, образи.

Здається, мене більше не люблять...

Я знову зустрічаюся зі своїм болем.

Що це? Чому так боляче?

Чому так жорстоко зі мною? Я старався, робив усе, чого навчився.

Я ЗНАЮ, як заробити любов.

І робив усе, що ЗНАВ, сподіваючись на визнання своїх старань.

Чому ж ти перестав відгукуватися? Хвалити? Захоплюватися?

...Я знову не люблю себе.

Іноді я хочу змінити партнера на більш "правильного". Іноді - я намагаюся себе переробити, щоб знову сподобатися, повернути ту любов, яка була. Іноді (коли є сім'я і діти), я "завмираю" заради них. Терплю. Я можу зробити ще декілька спроб знайти втрачене блаженство любові. Вона потрібна мені як повітря.

Але все повторюється з лякаючою постійністю – Надія, Ейфорія, Розчарування, Біль.

Я, нарешті, починаю розуміти. Я сам не люблю себе. Я сам переконаний у тому, що мене нема за що любити.

Колись я любив своїх батьків. Але я не зміг відчути їхню любов. У мене назбиралося багато, багато образи. І злості. І відчаю. І болю, який я ретельно приховував. Але я так не навчився любити себе. Всі мої спроби знайти іншу любов потерпіли повний крах. Не допомогли ні влада, ні крутість, ні багатство, ні краса.

Все, що я вмію - це заробляти любов. Але я не знаю - як це: любити себе.

Мені здавалося раніше, що люблять тільки ідеальних, бездоганних. І намагався таким стати. Але в мене нічого не виходить.

Всякий раз я тільки переконуюся в тому, що мене не люблять. Я сподіваюся, що хтось інший наповнить мене своєю любов'ю, такого небездоганного та неідеального.

Гірко. Дуже гірко.

Мабуть, ніхто не подарує мені такого прийняття, якого я чекаю в самому потаємному куточку своєї душі. Здається, мені треба самому полюбити себе.

Самому собі сказати: «Яке щастя, що я у себе є! Нарешті я дочекався! Який я чудовий! »

Просто тому що я народився ...

...Але хто мені скаже - як це?

Полюбити себе?