- В тебе Дутка? І в мене Дутка! – перегукуються два прикордонники, які перевіряють документи на пункті пропуску Медика - Шегині. І починають синхронно сміятись. Молодий поляк пильно видивляється на моє фото і просить зняти шапку. Підкоряюсь і поправляю окуляри.
- Пані, у вас тут нездале фото, - робить вигляд, що співчуває, б’є печатку і віддає паспорт.
Йду в напрямку України, коли мене наганяє дядечко, який проходив через стежину для громадян ЄС, і питає:
- Ви не знаєте, чому вони гукали Дутка?
Відповідаю, що це моє прізвище. Він каже, що офіцери просто здивувались, що натрапили на двох Дуток одразу і показує мені свою карту поляка. Питає, чи ми часом не родичі. Відповідаю, що на Львівщині ніби не маю сестер-братів, але хтозна, може бути якийсь троюрідний дідусь. Прикордонники за нами знову починають розказувати анекдоти і сміятись.
Пан Дутка розповідає мені, що прізвище таке отримав через канцелярську помилку. Одна літера – і брати вже не брати. Розказує, що у Польщі проводить більше часу, ніж удома. У нього там доньки і внуки. Їздить бавити малечу до Кракова. Бо вдома лишився сам.
- Я живу на самому кордоні. Якихось сто метрів. От зараз вийдемо, покажу вам свою хату.
Він сам був прикордонником і працював тут, на Шегині. Дітей вчив у Ягелонському університеті. І так, він часто ходить через цей піший перехід на закупи – вигідніше. Але треба вичекати, коли людей нема. У цю суботу їх на диво мало, можливо, через холод. Але несунів не бракує ніколи. Бачили б ви, з якою злістю дивляться на них польські офіцери. А ще би кожен день ті самі обличчя з тими самими торбами і цигарками. Цікаво, яку мету візиту називають вони.
Ми з паном Дуткою знову потрапляємо в Шегині. Він показує на хату за солідним парканом і каже:
- Будете в наших краях, заходьте. Дуткам тут раді.
