Дебальцеве: втримати не можна здати

Не з пустими руками

Обрали Дебальцеве неспроста. Передусім тут зараз пролягає лінія фронту,  і саме там, у 128 бригаді до моменту обрання його депутатом служив тернополянин Тарас Пастух. Він і став ініціатором поїздки до бойових побратимів. Їхали не впусту, а з трьома фургонами всякого добра. Один з них повністю укомплектували працівники Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

- До нас звернулась колега із Дебальцевого, сказала, що з моменту, коли  війна прийшла у Донецьк, районні лікарні залишились на повному самозабезпеченні. Тому є великий брак ліків, продуктів, усього найнеобхіднішого, - розповідає Михайло Джус, керівник вищевказаного Центру. – І ми організувалися – кожен ніс, що міг.

Зібрали загалом 3,7 тонни продуктів – овочів, круп і особливо сала, бо солдати скаржаться на те, що від магазинних тушонок з комбіжиром здобувають собі гастрити. Ну і, звісно, ліки – від пластирів до крапельниць.

Другий бус зайняли розкладними ліжками від ГО "Самопоміч", теплими речами, термобілизною, ну і тими ж продуктами й ліками, які надали Логістичний центр та Борис Рубленик, директор мережі аптек "Борис". Тут були навіть дитячі іграшки і солодощі, аби дітки на Сході відчули смак свята напередодні Миколая. А також для солдатів передали цілий стос новорічних листівок ручної роботи. Все було настільки зайнято, що дуже потрібні два коптери не поміщались навіть. Один з них волонтерка  Христина Феціца усю дорогу з Києва везла на руках, як дитину.

- Безпілотники, які тут називають “жужиками”, врятували вже десятки, якщо не сотні життів. – коментує Тарас Пастух потребу у цих самих коптерах. - Проте виготовляють їх власним коштом, на власній ініціативі волонтери.  Офіційно ж Україна досі не почала цього робити, хоча скоро буде півроку, як розпочалися активні бойові дії. Те ж саме стосується забезпечення новою технікою та озброєнням. Поки що військові жартують, слухаючи офіціоз про те, що “армія на 90 % всім забезпечена”: “Ми чомусь потрапляємо чомусь у ті 10 %”.

Тож завантажились усім – і рушили у дорогу.

- Центр Дебальцевого годину-дві тому обстріляли «Градами». Таке, здається, вперше за час перемир’я… Пишуть, що у житлових районах будинки палають, - серйозно ділиться з нами новиною розвідник зі 128-ї бригади Руслан.

21 листопада. Майже північ. Ми – під Києвом. До світанку плануємо добратися до міста, по якому фактично щойно касетами «Граду» пройшлися терористи.

Ранок

Що ти уже на Сході, де воюють, розумієш при виїзді з мирного Харкова. Там щось на штиб блок-посту. Там активніше курсує транспорт із розпізнавальними знаками АТО – білими стрічками вздовж усього кузова. А вже поруч першої автозаправки бачиш ватагу озброєних вояків. Вони курять, «заправляються» вранішньою кавою та своїм брудним позашляховиком повертають у напрямок Ізюму.

Дорогою до цього містечка усе тихо і спокійно. Обабіч центральної дороги - обмальовані синьо-жовтою символікою стовпи та автобусні зупинки. На ліхтарях  приспущені державні стяги з чорними стрічками – скорбота за загиблими.

Місто Родзинка, як жартома називали його товариші, – такий собі останній суцільний блок-пост перед Зоною.

«Маленький Сталінград»

Далі попереду – розбитий боями Слов’янськ. Він зустрічає руїнами будинків, у яких від снарядів справді «поїхав дах». І такими ж руїнами проводжає. Далі – останні десятки кілометрів до Дебальцевого. Чим ближче до нього, тим більше військової техніки. Трапляються БТРи, танки, вантажівки з кулеметами. А ще – майже кілометрові колони КамАЗів з вугіллям. Надра везуть подалі від буремної Донеччини.

Оминути, як нас попереджали, найбільш ретельний контроль на блок-постах допомагає пароль. Знав його ще донедавна розвідник з 128-ї, а тепер – нардеп Тарас Пастух. Наше авто було попереду волонтерського «Гумконвою».

Фото 1 з 10

Previous Next

2. 
3. 
4. 
5. 
6. 
7. 
9. 
10. 

Previous Next

128-ма

Бійці 128-ї окремої гірсько-піхотної  Закарпатської бригади базуються на добротній території під самим містечком. У цій частині – чимало бійців і з самого Тернополя. Хлопці привітні та усміхнені. Голосно вітаються «Слава Україні!». Один поперед одного простягають брудні від мастила руки, аби привітатися. Від вітру, який майже ніколи не вгамовується в степу, обличчя посохлі, замурзані.

У 128-й служать і артилеристи, і протитанкісти, і розвідники, й інші вояки. Елітою вважаю розвідку. Хоча на умови проживання авторитетний статус не впливає. У кого ліжко – з металевої рами, а в кого – ящик з-під снарядів. Хтось ночує в наметах. Хтось – у бліндажах, де в’ївся міцний запах землі та диму. Свої домівки хлопці обігрівають «буржуйками». Чимало з них привезли волонтери з Тернополя.

Фото 1 з 9

Previous Next

1. 
2. 
3. 
5. 
6. 
7. 
8. 
9. 

Previous Next

- Так і живемо. Тісно, зате поки не мерзнемо. Та й звикли вже, - кажуть бійці.

По усій території умовного військового містечка – вириті траншеї, аби в разі чого вояки могли там перечекати обстріли. А до цього вдаватися, пояснюють, останнім часом змушені усе частіше.

- «Градами» по місту лупашать щодня, - стверджують вони.

Розвідник-кулеметник розвідроти 128-ї бригади Віталій наполягає:

- В Дебальцевому – війна. І якщо в самому місті це визначення ще відносне, то в його околицях – таки точно повномасштабна війна. Особливо це стосується такого населеного пункту, як Нікішино. Його уже називають українським Сталінградом. І, я вважаю, бійці, які там постійно перебувають – справді герої.
Поки розмовляємо з Віталієм, чути гучні вибухи. Здається, що вони - зовсім-зовсім неподалік від нас.

- Цей артобстріл десь за 10 кілометрів звідси, на блок-посту «Святослав», - уточнює військовий.

Там вибухи не вщухали впродовж усього дня. Лише, бувало, на кількадесят хвилин противник брав перерву. Та потім знову поновлював обстріли. Із блок-посту, що на головній розв’язці містечка, було добре помітно, де на горизонті, зі сторони Донецька, падають снаряди.

- Хотіли заїхати ще на блокпост під Чорнухіно – завезти термобілизну, теплі куртки. Там наш знайомий тернополянин Андрій, - каже Юрій Штопко. – Але хлопці із 128-ї відмовились супроводжувати. Кажуть, там надто небезпечно. Та й Андрій з того часу і досі не виходить на зв'язок. Сподіваюсь, справа лише у пошкодженні вишок і відсутності зв'язку. В будь-якому випадку ми усе залишили в 128-й – і хлопці радо це передадуть нашим на блокпост. Хай лиш звернуться.

У місто – з військовим супроводом

Аби добратися до лікарні залізничників, у 128-й нашому кортежу виділяють супровід з озброєних розвідників. Вулички містечка – майже порожні. До медзакладу дістаємося швидко. На подвір’ї – нікого. Усередині - жодного руху. Згодом назустріч виходить заступниця головного лікаря. Кличе відповідальну за кухню, аби глянула, чи потрібні ті харчі, які привезли волонтери.

- Ми ж лікарня залізничників. Залізниця нас забезпечує, як може, - пояснює лікарка. – Але те, що ви привезли, ті ліки – для нас дуже велика допомога. Ми ж приймаємо до себе всіх хворих, всіх поранених. Вони звертаються щодня. Рани переважно мінно-вибухові – у людей пошкодження кінцівок, голови…

Розвантажуємо фургон і рушаємо далі. На черзі – ще одна лікарня. Аби добратися до неї, проїжджаємо повз усе Дебальцеве. У центрі в багатьох будівлях розвалені покриття, знесені стіни, вибиті вікна. Склом, ніби снігом, вкрита добра частина дороги і тротуару. Усе це – наслідки нічних обстрілів «Градом». В РНБО стверджують: атакували містечко зі сторони «ДНР». Кажуть, що мають усі докази щодо цього. Натомість чимало місцевих свято вірять: по них стріляли «укропи».

Фото 1 з 8

Previous Next

1. 
2. 
3. 
4. 
6. 
7. 
8. 

Previous Next

У наступній лікарні – центральній міській - уже помітний рух. Є пацієнти, є лікарі на місцях. Колектив переважно жіночий. Після розмов про ситуацію у місті працівниці не стримують сліз. Запитують: «Коли це все нарешті закінчиться?».

Допомозі від волонтерів у цьому медзакладі зраділи найдужче. Кажуть, люди до них сходяться з усіх усюд. Тож не вистачає ліків. Коли хлопці з фургона вивантажували два медичні французькі ліжка, заступниця головлікаря розчулилася до сліз. Усе повторювала, протираючи очі: «Ребята, спасибо! Спасибо, ребята!».

«Задобриться приехали»

Наприкінці дня для пересічних жителів Дебальцевого волонтери завезли фургон з гуманітарною. Роздавали усе у центрі міста. Люди по-різному реагували на «халявну» їжу, одяг, іграшки для дітей.

- Вчера вы по нам «Градами» стреляли, а сегодня задобриться приехали, – казала у спину волонтерам старша жінка. А тоді попросила банки з салом.

За якихось п’ять хвилин бус оточили зо два десятки людей. За сало, бува, ледь не сварилися. Тим часом осторонь стояли ще зо два десятки городян і спостерігали за всім з байдужим виглядом.

Вони не уявляють, як в «укропа» можна щось взяти. Впевнені, що це якась показуха. Що ми задобрюватися приїхали. Бо ж вони свято вірять, що це українці вчора по них «Градами» лупашили. Ось дивиться на тебе і ненавидить… І як їх переконати, що це ідіотизм? – каже до мене один із розвідників.   

- Шкода наших хлопців, як зараз змушені воювати на Донеччині. Ось справді шкода, - каже регіональний видавець Медіа Корпорації RIA Юрій Штопко. - Як на мене, там населення лиш відсотків 10 за Україну. Інші мають інформаційний голод і не знаю, що навколо них відбувається насправді. Телебачення «Новоросії» заявило, що по мирних стріляють українські карателі – і люди в це вірять. Це дуже деморалізує…

Видавець додає, що незважаючи на значну порцію негативних вражень від населення, Донбас здати не можна, бо це буде зрадою щодо тих хто хлопців, які воюють, мерзнуть в окопах і особливо тих, які вже заплатили життям чи здоров'ям за право України бути єдиною.

- Дух солдатів - патріотичний. Волонтери щодня роблять неможливе. І ми не маємо права здатись – каже чоловік. – Головне, зважати, кому допомагаєте. Переконаний, що найважливіше допомагати військовим – і пораненим, і тим, хто на фронті. А от з гумдопомогою населенню треба бути обачнішим, бо складається враження, що частина цього усього має шанс потрапити не в ті руки, стати здобиччю сепаратистів або ненависників України.

Додому

Повертаємося назад, у 128-му. Вечеряємо з солдатами. Готуємося до виїзду на Ізюм. Згодом, коли ми вже оминули Слов’янськ, телефонує вояка-артилерист.

- Ви вчасно звалили звідси, — каже він. — Місто саме обстрілювати почали. Так жорстко, з апетитом.

Він знову телефонує під ранок:

- Той блок-пост останній, біля якого ви були... Пам'ятаєш?.. Його вже нема....

- А хлопці? – запитую.

- ...їх теж...  

Андрій ОРЛЯК, Світлана ЧЕРНЕЦЬКА, Юрій ШТОПКО