Бійцям потрібно поплакатися в жилетку

Зараз тернополянка проходить курси, які дають навики роботи з військовослужбовцями. Адже за однією зі своїх освіт вона - психолог. І вже у липні буде ще професійніше надавати психологічну допомогу бійцям, яких потрібно повертати до мирного життя.

- Є хлопці, з якими я пройшла Крим. Із ними з того часу є взаєморозуміння і повага, - розповідає жінка. - Ми настільки звикли одне до одного, що хлопці вже не уявляють, що я не приїду і не допоможу. Навіть коли була заборона від командира, я знаходила машину, пальне, завантажувала її необхідним і їхала. Бо я розуміла, що ніхто, крім мене, їм усього потрібного не привезе. І так вийшло, що почала їздити до «своїх» хлопців. Поступово до кола моєї допомоги приєдналися інші частини, яким також треба було допомагати. І я почала працювати і як службовець, і як волонтер.

Зараз жінка проходить курси, які дають навики роботи з військовослужбовцями. Адже за однією зі своїх освіт вона - психолог. І вже у липні буде ще професійніше надавати психологічну допомогу бійцям, яких потрібно повертати до мирного життя.

- Нещодавно закінчився черговий етап психотерапевтичного тренінгу «Побратими» із підготовки бійців-інструкторів для роботи із шоковим станом та посттравматичним синдромом, - розповідає волонтерка. – Наша допомога почнеться не тоді, коли закінчиться війна. У нас вже зараз є «300-ті», які пережили ампутацію, мають важкі психологічні травми, яких демобілізовують і вони вже на фронт не повернуться. Тому я починаю працювати з хлопцями, ще поки вони на війні. Я знаю, як вони там живуть, які є проблеми у бійців. Вони часто втрачають самоконтроль – у цього забираємо гранати, у того - автомат, інший просто кричить. Ми довго спілкуємося, і це спілкування дозволяє зняти гострі моменти. Бійцям потрібно, як кажуть, поплакатися комусь у жилетку. І їм, і мені завдяки цій роботі стає легше. Я буду продовжувати службу в армії, але це не заважатиме мені працювати у реабілітаційних центрах чи у повсякденному житті допомагати військовим повертатися до мирного життя.

В Україні ця робота триває у різних містах, і в Тернополі зокрема.

- Громада волонтерів демонструє дива самоорганізації та креативності, - каже завідувач денного стаціонару психіатричного профілю обласної психоневрологічної лікарні, обласний психіатр, голова місцевого осередку Української Спілки психотерапевтів, член Європейської психіатричної асоціації, член Психологічної кризової служби Олег Гуковський. – Формуємо нові проекти реабілітації для наших воїнів. Причому найбільш дієві, мобільні - ті, які провадять заангажовані фахівці з відкритим серцем і часто з досвідом перебування у зоні бойових дій. Є проекти як вітчизняні, так і закордонні, менш чи більш мілітарні. Назву кілька найвідоміших: «Творча криївка», «Риболовна реабілітація», військово-патріотичний вишкіл «Захисти свій дім», датсько-американсько-український проект Wounded Warrior Ukraine – це тренінг бійців-інструкторів для роботи з шоком та посттравматичним синдромом. Також є «Центр бійця», і проекти, які здійснює Українська спілка психотерапевтів, Психологічна кризова служба.

Цей перелік не повний, наголошує лікар. Адже самореабілітація волонтерів полягає ще й у створенні якісних проектів.

- Важливо моніторити ситуацію в Інтернеті, шукати відповідні групи, звертатись до фахівців-психологів, психотерапевтів, до органів влади за інформацією, порадою, - зазначає Олег Гуковський. - Кожен такий проект має свої особливості. Але боєць має розуміти, що допомога є, потрібно лише її попросити. І це вже - відповідальність персональна!

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.