“Не всі готові до праці...”

— Чому вирішили стати священиком?

— Уже змалку я прислуговував біля вівтаря в церкві, читав “Апостола” і десь із третього класу хотів бути священиком. На моїй дорозі не було когось, хто підказував би чи схиляв до цього. Не було в родині й інших священиків чи сестер-черниць. Покликання з’явилося з Божого голосу, який я розпізнав, і з молитви. Іноді, щоправда, задумувався, чи не стати юристом або вчителем, але бажання стати священиком завжди перемагало. Я закінчив сільськогосподарський технікум, і в 1981 р. вступив до вищої духовної семінарії. У Польщі за часів комуністичної влади не було таких обмежень щодо Церкви, як в СРСР. Однак діяли іншими методами. Юнаків, які могли вступити до семінарій, намагалися затягувати до партійних молодіжних організацій, деяких просто з семінарій брали до війська, дехто з хлопців міг не здати екзаменів через це. Але кількості покликань від цього не меншало. Навпаки, це було випробування.

Я вступив до семінарії, коли у політичне і громадське життя країни увійшла “Солідарність” (незалежна профспілка, що переросла у загальнопольський антикомуністичний рух — прим. ред.). Всі думали, що комунізм минув. Але він “підняв голову” у грудні 1981 року, але тоді я вже навчався.

— Що спонукало переїхати в Україну?

— Я завжди думав про працю поза Тарновською єпархією, адже там є багато священиків, на відміну, наприклад, від північної Польщі, де їх трохи менше. Бракувало тільки переконання їхати у місію Тарновської єпархії в Центральну Африку. Коли ж єпископ у лютому 1991 р. оголосив, що в Україні є потреба у священиках, я в квітні вже зголосився.

Ще під час навчання в технікумі я двічі переїздив через Львів. Місто мені дуже сподобалося. Воно нагадує Краків, і я хотів працювати у Львівській архиєпархії. Звісно, все залежало від єпископа, адже я мав зберігати обітницю послуху. Єпископ дав спрямування, і 11 серпня я був уже у Мостиськах, де і розпочав свою діяльність — спершу ще в УРСР, а потім у незалежній Україні. У Тернополі я перебуваю від 26 серпня 1996 р. і є настоятелем. Приблизно раз у місяць буваю в Польщі у різних справах і заїжджаю додому, коли тільки маю змогу.

— Які були перші враження від Тернополя?

— Вперше я відвідав Тернопіль у 1992 р., коли тут працював настоятелем мій семінарійний однокурсник отець Альфонс Гуровскі. Місто запам’яталося передусім малим Центром, а також тим, що воно новіше, ніж Львів, але не переобтяжене комуністичними забудовами, як це, наприклад, можна побачити у Новій Гуті, що в Польщі. А ще впала в око значна кількість будівельних кранів. Їх, щоправда, потім поменшало, але невдовзі з’явилися знову.

Окремо варто сказати, що Тернопіль вже тоді вирізнявся чистотою. Це враження підтвердили і мої знайомі.

— Як родина сприйняла ваш вибір працювати тут?

— Мама переживала. Вона заговорила тоді про колишню боротьбу між українцями і поляками, але старший брат її заспокоїв. Обидва брати вже були у Тернополі. Старший, уже покійний, працював штукатуром. Він допомагав штукатурити наш парафіяльний будинок. Молодший брат — столяр. Він робив сюди вікна. Двічі до Тернополя приїздила й моя племінниця. То вона встигла покататися на катері, що курсує Ставом, а я ще й досі цього не зробив (посміхається). Хочу якось поїхати ним на інший бік Ставу.

“Суспільство йде до єдності”

— На вашу думку, українці і поляки ще й досі живуть минулими конфліктами чи вже подолали їх?

— Коли я мав їхати в Україну, то знав, що прямую на терени, що в минулому входили до складу Польщі, але не знав точно того, що мене тут зустріне. Для мене ж проблеми УПА чи операції “Вісла” були малознаними. До того, як приїхати в Україну, я прочитав на цю тему тільки одну книгу — “Заграви в Бещадах”, але не переносив тих подій на сучасність. Тож виїздив без багажу знань і думки, що можуть виникнути проблеми. Звісно, існують суперечки між польськими та українськими істориками, але я, як людина, котра живе в Україні вже 18 років, не маю жодних проблем ні тоді, коли їду в машині з польським номерами, ні тоді, коли одягнений як священик. Часом їду в не священичому одязі і теж проблем не маю. Є люди, і є нормальна розмова. Дехто говорить, що має родичів у Польщі. Тобто, думаю, суспільство йде до єдності, до того, щоб забути ці проблеми. Але забути не в тому плані, що викинути з пам’яті, а просто не обтяжувати минулим сучасне життя.

— Чому українці досі живуть гірше, ніж деякі сусідні народи?

— Напевно, у цьому питанні присутня особливість ментальності. Є інший, ніж у сусідів, підхід до справ. Є очікування спокійного і доброго життя, але для цього потрібно багато працювати. Багато людей хотіли б покомбінувати і щось з цього осягнути, та до систематичної праці не всі готові. В мене є знайома вчителька, яка розповіла, що, наприклад, сучасні діти мають великі мрії та очікування. Але не всі знають, якою дорогою до цього йти. А потрібно створити фундамент для своєї праці на все життя. Коли, приміром, йдеться про патріотизм, то про те, в чому саме він має проявлятися, дехто не думає.

Часом я був шокований тим, як люди з України виїжджали за кордон насліпо тільки для того, щоб швидше заробити. Деякі жінки, наприклад, навіть не думали, чи матимуть вони там роботу і яку саме.

А щодо нинішнього рівня життя молоді, то за деякими пунктами українці його недооцінюють. Скажімо, українська молодь іноді має кращі телефони і фотоапарати, ніж у Польщі... Загалом Україна входить до демократичного суспільства, але в цьому процесі є багато анархії.

Головне — знати правди віри

— Що варто робити, аби подолати міжконфесійні суперечки?

— Я неодноразово чую розмови про створення однієї Церкви, навіть православної. Це неможливо зробити швидко. Ми молимося за об’єднання християн, але цього не можна зробити за наказом держави, адже Конституція гарантує свободу совісті. Варто пам’ятати, що в Україні живуть різні конфесії і нації.

Мої спостереження і мрії щодо об’єднання — це, по-перше, щоб люди жили по-християнськи, поважали інших та їхні права. По-друге, щоб віруючі, особливо традиційних конфесій, знали, ким вони є і не роз’єднувалися через неістотне. Бо питати про те, які свята головніші: “польські” чи “українські” — це не головне. Головне — знати правди віри. Римо- і греко-католики мають різні обряди, різну історію, але ми всі — католики. У православних правди віри теж майже однакові з нами. Основне — не конфліктувати, а вже потім може йти мова про об’єднання.

— Як наразі складаються відносини тернопільських римо-католиків із представниками інших конфесій?

— Можна говорити більше про індивідуальні зустрічі. Частіше контактуємо з отцями-францисканами, чий храм розташований на вул. Володимира Великого. Їздимо часом туди до сповіді. Минулого року ми запрошували на освячення костелу представників інших конфесій міста. Дякую єпископові Василію Семенюку за те, що він прийшов із духовенством. Я, у свою чергу, був на освяченні греко-католицької церкви Івана Богослова, що на просп. Злуки.

Міжконфесійні стосунки, до речі, є тіснішими у Залізцях на Зборівщині, де ми – римо-католики, греко-католики і православні — відвідуємо одні інших на празники. Подібно наші стосунки склалися з греко-католицькою громадою у Великих Бірках Тернопільського району.

— Чим зараз живе римо-католицька парафія Тернополя?

— Вона налічує приблизно 700 чоловік, з яких близько ста — діти та молодь. Служимо літургії, проголошуємо Боже слово, сестра-монахиня навчає етики у школі №5 Тернополя, вділяємо таїнства, готуємо дітей до святої євхаристії. Якщо йдеться про подружжя, готуємо не тільки до шлюбного життя, а й до часу, коли молоді люди вже є нареченими.

Раз у рік, під час канікул, протягом десяти днів діти і молодь із парафії проводять у спільних групах у Язлівці або Карпатах. Протягом року беруть участь у катехизі, а також можуть спільно зустрічати дні народження в парафіяльному будинку, часом влаштовуємо для молоді дискотеку. Це об’єднує прихожан.

Діють у нас різні спільноти: ансамбль, молитовна група святого Йосифа, “Троянди вервиці”, невелика спільнота, яка зветься “Дорога неокатехуменальна”. Є філія школи християнського життя та євангеліації. Збирається в нас також греко-католицька харизматична спільнота.

— Чи має нинішня молодь особливий потяг до Бога?

— Є багато гарних молодих людей із цієї точки зору. Мені важко говорити про всю молодь, адже конфесій у Тернополі багато. Але, думаю, ті, хто хоче бути активним у сучасному світі, хто хоче бути у спільноті, мають змогу виразитися і не шукати якихось сект. Ті з молодих людей, які вирішили прожити життя тісніше з Богом, приходять до храму та на інші духовні заняття. Це дає їм сенс життя.

Моє покоління виросло без мобільних телефонів і комп’ютерів. Звісно, сьогодні — інше виховання: молоді люди не уявляють світу без комп’ютера. Це з одного боку добре, з комп’ютером потрібно працювати, але часто старше покоління цього не розуміє. З іншого боку, деякі молоді люди живуть ніби у віртуальному світі. З огляду на такі речі, здається, “конфлікт поколінь” має сьогодні ще більше причин.

Велосипедний спорт — улюблений

— Отче, як проводите свій вільний час?

— Я є трохи домосидом, тобто після завершення різних справ люблю займатися чимось удома. Робота завжди є. Можу щось почитати. Люблю переглядати спортивні програми. Як і багатьом, мені подобається футбол, а ще — стрибки на лижах із трампліна. Найбільше вболіваю за збірну Польщі, а от клубів, до яких мав би особливу прихильність, немає. Відколи приїхав в Україну, цікавлюся й українським футболом. Ще декілька років тому, коли був молодшим, грав у футбол із друзями і знайомими.

Та найбільше полюбляю велосипедний спорт. Уже в Тернополі придбав вживаний спортивний велосипед. Тепер маю ще й гірський, але ним їжджу не так часто. Коли вже виїжджаю, то не менш ніж на 32 км — роблю коло довкола Тернополя. Якщо брати більші відстані, їду на Залізці, звідти на Зборів і знову до Тернополя. Але сьогодні рідко здійснюю такі великі маршрути — не менше 100 км. Трохи коротший маршрут — на Хомівку і Збараж або Микулинці.

— Отче, щоб ви побажали тернополянам?

— Я бажаю всім найкращого. Використовуйте свої таланти. Пам’ятайте, що кожен із вас має прихований особливий талант, є Божою дитиною! Закликаю, не втікайте з Дому Отця!

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.