Голова всеукраїнського товариства "Лемківщина" Олександр Венгринович: "Хочемо, щоб перед нами вибачились"

Вірний син Лемківщини Олександр Венгринович робить усе для того, щоб лемки гуртувалися і відчували себе єдиною родиною, щоб відроджували свою говірку, культуру і духовність

Про рідну Лемківщину голова однойменного всеукраїнського товариства Олександр Венгринович пам’ятає небагато, адже на час депортації йому навіть шести років не було.
Проте це аж ніяк не завадило йому згодом дізнатися про історію та культуру своєї батьківщини й ідентифікувати себе як лемка. Більше того, із 90-х років минулого століття, він почав боротися за права своїх земляків, як таких, що потерпіли від примусового переселення. Першочерговим для чоловіка стало питання збереження культурної спадщини лемків, як окремої етногрупи українського народу, котру спеціально розпорошили по світу з метою знищення.

500 кілометрів у товарняках
- Що пам’ятаєте про вашу малу батьківщину та сумнозвісну депортацію лемків?
Я народився перед Другою світовою війною в містечку Криниця, що в мальовничій Лемківщині. Коли восени 1945 року нас депортували, мені йшов лише шостий рік, тому у пам’яті залишилося не так уже й багато спогадів про моє рідне містечко. Але й досі час від часу згадую про наші гори, оскільки Криниця розкинулося саме в горах на висоті 900 метрів над рівнем моря. Поблизу є найвища гора Лемківщини, що має назву Яворина. Запам’яталося мені й те, як я їздив разом із батьком в поле на коні.
У день депортації ми везли своє майно на фірі. Я чув і бачив як усі плакали й голосили, прощаючись із рідною землею. Їхали аж 30 кілометрів у повітове містечко Новий Санч. Потім кілька днів ми очікували на товарні вагони. Тоді я ще не знав, що нас примусово депортують, тому для мене це була екзотика, щось на зразок цікавої пригоди. Проте, бачачи заплакані очі та сумні обличчя рідних, все ж відчував, що коїться щось лихе. Далі були розбиті товарні вагони і 500 кілометрів дороги. Загалом поїздка зайняла десь півтори місяця часу. Ми встигли добряче намерзнутися й наголодуватися. До того ж моя мама зламала в дорозі руку.
- Де опинилися після прибуття на Тернопільщину?
- Ми прибули на станцію в Козову. Там захворів мій старший брат. На вулиці дощі, холод, а ми без даху над головою і не знаємо, що з нами буде далі. Цілий тиждень шукали якоїсь будівлі, щоб оселитися і занести туди свої пожитки, які стояли просто неба. Зрештою знайшли хату у Монастириській. Там мешкав поляк, який мав вибиратися до Польщі. Дочекавшись його від’їзду, поселились у тій хаті.
Пригадую, як батько розповідав, що покидаючи рідні краї, лемки брали з собою не так власні пожитки, як речі із церков. У нашому містечку Криниця була велика церква-собор. Там мала бути єпархія. Звідти багато наших земляків привезли з собою ікони, хрести та іншу церковну атрибутику, щоб продовжити духовне життя в чужині. Нещодавно я дізнався, що в Монастириській зберігається 35-кілограмове “Євангеліє” і дзвін, привезені з Лемківщини. Цю книгу ми хочемо науково дослідити, щоб детальніше дізнатися про її походження.
Очолив лемківське товариство
- Коли ви вперше після примусового переселення поїхали у рідне містечко?
У 1970 році. Справа в тому, що на час депортації брат моєї дружини служив у війську, тому навіть не знав, що рідних примусово виселили з прадідівських місць. Відслуживши, він повернувся у свою хату і залишився жити там. Згодом створив власну сім’ю. Так от на його запрошення ми разом із моєю дружиною Меланією поїхали в Польщу у далекому 70-му році.
Звісно, що на місці хати, де я народився, залишилася купа каміння. Проте все ж я побував на рідному обійсті, знайшов сливку, яка росла в нас на подвір’ї. З часів незалежності України буваю на своїй малій батьківщині щороку, як і на фестивалі «Лемківська ватра» в Ждині. У тих місцях щоразу набираюсь позитивної енергетики.
Хочу сказати, що лемки надзвичайно люблять свою історичну Батьківщину. Депортуючи нас, хотіли знищити нашу ідентичність і культурну спадщину, але все ж не змогли цього зробити.
- Як ви стали головою всеукраїнського товариства “Лемківщина”?
- Наприкінці 80-х років ХХ століття створили Львівське обласне товариство “Лемківщина”. У Тернополі така організація з’явилась у 90-х роках. Відтоді я вступив у товариство, став членом правління, а згодом заступником голови та головою обласного осередку. Із 2001 року, коли створили всеукраїнське товариство, мене обрали його керівником. З того часу я й головую в “Лемківщині”.
- Скажіть, де на Тернопіллі проживає найбільше лемків?
- Загалом до складу Тернопільської обласної організації товариства “Лемківщина” входить 14 районних осередків. Найпотужніші з них у Чорткові, Монастириській, Теребовлі та Збаражі.
Фестиваль – свято зустрічей
- Коли вперше провели фестиваль “Дзвони Лемківщини”?
- На Тернопільщині ми започаткували цей фестиваль лемківської культури 12 років тому. Перші два роки проводили його у селі Гутисько Бережанського району. Проте, коли він почав набирати обертів, зрозуміли, що це село не спроможне прийняти багато людей. Відтак фестиваль перенесли на його теперішнє місце в урочище Бичова, що на Ватряному полі быля Монастириської. Поступово “Дзвони Лемківщини” переросли у всеукраїнський фестиваль. Наразі він має всі шанси стати міжнародним.
- А як щодо коштів на організацію та проведення фестивалю?
- Спочатку ми проводили його власним коштом, згодом шукали спонсорів. Уже другий рік відчуваємо фінансову підтримку обласної державної адміністрації, керівництво якої допомогло нам покращити інфраструктуру місця, де проходить наш фестиваль.
- Які враження залишились у вас від цьогорічного свята зустрічі лемків?
- Дійсно, фестиваль “Дзвони Лемківщини” - це не лише насичена концертна програма, а й свято зустрічі лемків, які давно не бачились. Мені приємно, що він набирає вагомості. Так, цього року до нас приїхали делегації зі Сполучених Штатів Америки, Канади, Австралії, Польщі, Словаччини, Білорусії, Росії, Молдови та інших країн, де проживають лемки. На Ватряному полі була виставка “Повернення Івана Мердака” - нашого видатного скульптора і різьбяра. Я залишився приємно вражений тим, що цього року на фестиваль завітало майже 20 тисяч людей, було вдвічі більше творчих колективів та окремих виконавців у порівнянні з попереднім роком, приїхали народні та заслужені артисти України. Не може не тішити й те, що серед учасників чимало молоді та дітей. А все тому, що лемківська пісня -надзвичайно цікава й мелодійна. Свідченням цього є те, що майже всі відомі українські виконавці мають кілька наших пісень у своєму репертуарі. Що говорити, коли навіть татарка Джамала з “Ой верше мій, верше” отримала гран-прі в Юрмалі. Із задоволенням співають лемківські пісні Іван Попович, Оксана Білозір, Марія Бурмака, Святослав Вакарчук та інші.
До того ж серед лемків є чимало видатних людей. Досить згадати хоча б про сестер Байко, які поширили наші пісні, поета ХVI століття Павла Русина, автора музики до державного гімну України Михайла Вербицького, відомого композитора Дмитра Бортнянського, уславленого поета Богдана-Ігоря Антонича. Цей перелік можна продовжувати ще і ще.
Лемків не визнали потерпілими
- Знаю, що цього року освятили дзвіницю, що біля лемківської каплиці, а в планах – музей під відкритим небом “Лемківське село”…
- Минулого року ми освятили незвичайної краси лемківську каплицю, збудовану за кошти лемка, керівника агрохолдингу «Мрія», героя України Івана Гути. Цього року ми відкрили і посвятили дзвіницю. Також на свято Спаса, 19 серпня, плануємо посвятити у Тернополі, в парку Національного відродження, хрест, на місці якого невдовзі збудуємо лемківську каплицю.
В урочищі Бичова в майбутньому постане музей під відкритим небом “Лемківське село”. Та він ще у перспективі. На мою думку, спочатку потрібно створити відповідну концепцію цього закладу і сформувати керуючий орган – дирекцію, бо на громадських засадах такий проект ми просто не потягнемо. До речі, місцевість, де проходить фестиваль, лемки між собою вже тепер називають Лемковиною, бо це наче часточка нашої Батьківщини.
- Як просувається справа щодо визнання депортації лемків на державному рівні?
- Ми робимо усе задля відродження самобутньої культурної спадщини лемків, задля нашої ідентифікації, бо ми опинились на межі зникнення як етногрупа. На жаль, до сьогодні ніхто перед нами так і не вибачився за цю примусову депортацію, що стала великою трагедією для лемків. Ми неодноразово зверталися до Президента України та інших високо посадовців з проханням прийняти закон про статус лемків, як таких, що потерпіли в наслідок примусової депортації. Я навіть зустрічався із Віктором Ющенком з цього приводу, проте справа так і не зрушила з місця. Чомусь нам завжди не вистачає буквально якихось кілька секунд, щоб врешті прийняли цей закон до розгляду. Найперше, чого ми хочемо, так це щоб геноцид лемків визнали на державному рівні і хоча б вибачились перед нами за знущання й поневіряння. По-друге, висуваємо вимогу дозволити нам без віз перетинати кордон з Польщею, щоб мати змогу щороку провідувати дідівські та прадідівські могили в наших поруйнованих селах і містах. По-третє, прагнемо відшкодування моральних та матеріальних збитків. Із цими вимогами ми звертаємось усюди, щоб лише добитися історичної справедливості.

Довідка
Олександр Венгринович народився 23 листопада 1939 року в м. Криниця, що на Лемківщині (Польща).
Восени 1945 року під час депортації разом з батьками сестрою і братом опинився в м. Монастириська Тернопільської області. Тут закінчив середню школу.
Згодом вступив у Чернівецький будівельний технікум, а тоді – у Львівський політехнічний інститут.
До служби в армії працював інженером-будівельником. Потім три роки був на будівництві військових об’єктів.
Повернувшись додому, працював на будовах у Монастириській, Бучачі, а згодом Тернополі. Займав різні посади.
Із 1999 р. на заслуженому відпочинку.
Із 2001 р. – голова всеукраїнського товариства “Лемківщина”.
Одружений. Має трьох дорослих синів і п’ятеро онуків.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.