Героєм роману української письменниці стала німецька мова

Книга українки Каті Петровської “Мабуть Естер” дозволяє розвінчати міф Радянського Союзу про Другу світову та поговорити на болючі теми

Катя Петровська у 2013 році отримала престижну німецьку премію Інгеборг Бахман за свій роман “Мабуть Естер”. Книга належить до такого затребуваного сьогодні жанру, як роман-дослідження. У “Мабуть Естер” Катя розповідає про життя своєї родини від початку минулого століття. Не оминула в своєму романі авторка і тему Бабиного Яру, жертвою якого стала частина її родини в 1941 році. Одна із героїнь роману — прабабуся письменниці й дала назву роману.
— Частина моєї книги присвячена бабусі мого батька, — розповідає Катя. — Вона стала жертвою Бабиного Яру, хоча до нього і не дійшла. Коли нацисти розвішали указ про збір євреїв зі всього Києва, у неї вже не було сил туди дійти. І хоч сусіди стримували стару й немічну жінку, вона все ж вирішила, що як всі, то всі. Ніхто ж тоді не знав насправді, що чекає на євреїв у тому страшному місці. Тож щойно вона вийшла з будинку, як на розі найближчих вулиць її застрелив нацист.
Про це родині Петровської розповіли сусіди. Чи хтось бачив усе з вікна, чи просто хтось переказав — це вже потонуло в історії. Як і ім’я тієї прабабусі.

Рани, які не заживають
— Мій батько завжди казав, що у нього було дві прабабусі й одну із них точно звали Естер, — продовжує Катя Петровська. — Однак він не впевнений, що мова саме про цю. Зрештою, він казав, що, можливо, обох його прабабусь так звали. Воно ж знаєте, як буває, хто до бабусі звертається на ім’я? Бабуся та й усе. Тому ім’я загубилося. Тому вона “мабуть Естер”. Якби я назвала книгу лише ім’ям — це була би неправда. А так оце “мабуть” символізує не лише мою загиблу прабабусю, а й мільйони безіменних жертв.
Зрештою, Катя Петровська зізнається, що отим “мабуть” вона спробувала змінити фокус правди. Адже все, що ми наразі знаємо, це не історія. Історія ховає ще дуже багато такого, про що ми можемо ніколи не довідатись. Ніхто точно не скаже навіть про загальновідому історичну подію, що от саме це було, а це — ні, вважає письменниця.
Є теми, на які неможливо говорити легко, і книга Каті Петровської — саме про таку. Голокост — болюча рана в історіях конкретних сімей і цілих країн.

— Є теми, які ніколи не заживають і вічно мучать. Їх відпускаєш, коли розумієш, що краще про них сказати вже не можна. Ця книга, — щоб нарешті висловитись про те, що боліло моїй родині декілька десятиліть. Це своєрідний ритуал очищення. Після її написання та перекладу українською, а сам переклад я правила п’ять разів, зрозуміла, що можу займатись чимось іншим. Зрештою, щоб мати моральне право говорити про Голокост, не обов’язково, аби хтось із твоїх родичів лежав у Бабиному Яру. Просто в моїй родині сталося саме так, — каже Катя.

Відео дня

Від правди до вигадки і навпаки
Як же сприйняли цю книгу в Німеччині? Катя Петровська каже, що дуже багато людей вважають цю історію вигадкою. Адже написаний роман німецькою, а події відбуваються на території нинішньої України. Героями є євреї, поляки, росіяни, українці.
— Один із членів журі премії навіть якось мені сказав, мовляв, як можна бути такою безсердечною: вигадати собі бабусю-єврейку, а потім її убити? (сміється — прим. авт.). Людям важко зрозуміти, що мова написання цієї книги — це головний герой роману. Адже саме мова передає всі жахи тих часів, — каже Катя Петровська.
Зрештою, авторка вважає, що книга доволі двозначна для неї самої.

— Німецькою слово “белетристика” звучить як fiktion, українською “фікція” — це “вигадка”. От і виходить, що моя книга для когось є вигадкою, а певні вигадки чи неточності стали літературою. Як-от епізод про фікус. Коли родина євреїв збиралась втікати із окупованого Києва, замість того, щоб взяти із собою величезного фікуса, взяли мого батька. Однак мій батько — це і я, і мої брати-сестри, і мої племінники. Таким чином, один фікус, який залишили самотньо стояти біля під’їзду, врятував життя доброму десятку людей. Батько тепер каже, що не може пригадати того фікуса, однак я так часто в нього розпитувала про цей випадок, що він зізнався, що вже й сам не може зрозуміти: був той фікус чи ні. Однак у моїй книзі він є.

Німецьку мову Катя Петровська почала вчити пізно, у 27 років. До того не знала її основ навіть зі школи. До Берліна переїхала до майбутнього чоловіка, тож довелося вчитися швидко.
— Що таке в моїй родині була німецька мова? З одного боку — це мова великих митців, недосяжної німецької культури Баха та Моцарта, а з іншого - вона існувала в контексті радянського кіно, як мова окупантів та ідейних ворогів. До слова, аналогічну паралель можна провести із російською культурою. Як так вийшло, що представники культури, яку несли Достоєвський і Толстой, раптом стають загарбниками на території сучасної України?
Зрештою, “Мабуть Естер” — це не тільки про Голокост. Це глибоке дослідження історії власної родини: як люди жили до війни, як виживали під час неї і як склалися їхні долі після “великої перемоги”.
— Моя книга — це спроба розвінчати радянський міф про війну як щось героїчне, — стверджує Катя Петровська. — Не було жодних переможців. Були лише груди каміння й уламки чужих доль. Діти без батьків і дружини-вдови при живих чоловіках, яких радянська влада ув’язнювала за те, що вони потрапляли в полон до ворога. Свого часу ці факти ми, на жаль, не переосмислили і не проаналізували. Ми — це не тільки українці, а те, що я називаю “радянськими людьми”. Тому не треба дивуватися, чому виник конфлікт на Сході. Війну багато людей досі вважають чимось благородним і геройським. А це зовсім не так.


ДОВІДКА:
Катерина Петровська народилася 3 лютого 1970 року у Києві в родині літературознавця Мирона Петровського. Вивчала літературознавство та славістику у Тартуському університеті.

У 1994-1995 рр. навчалася у Стенфордському та Колумбійському університетах за стипендією ACTR. 1998 р. захистила дисертацію, присвячену поезії та прозі Владислава Ходасевича, у Московському університеті.

У 1999 р. переїхала до Берліна, щоби працювати журналісткою для різних російських медіа, зокрема “Сноб”. Писала також для німецькомовних газет Neuen Zürcher Zeitung, die tageszeitung та Frankfurter Allgemeine Zeitung.

У 2013 році отримала премію Інгеборг Бахман за роман “Мабуть Естер”.

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.