Отець Ксенофонт, Різдво і Щедрий Вечір

Отець Ксенофонт Сосенко

А ще ж отець Ксенофонт встигав листуватися з ученими з цілої Європи, бувати на з’їздах етнографів, перекладати з російської, німецької і польської мов, лікувати гомеопатією і навіть побувати під загрозою розстрілу за свою активну українську позицію. Та незмірно більше парох із галицького села зробив власними книгами. Одна з них – «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера».
«Дивовижні за задумом твори»
«Час від часу українська культура породжувала дивовижні за задумом та виконанням твори, – писав у передмові до перевидання цієї праці у 1994 році історик Микола Чмихов. – Значно випереджаючи досягнення сучасної їм науки, вражаючи прагненням до всеосяжності та оригінальністю своєї думки, автори цих творів не могли не працювати «на грані» того, що вважалося у їх час науковими знаннями, та власних роздумів…»
Такі книги далеко не всіма вченими сприймалися, хоча й були надзвичайно цікавими й містили багато відкриттів, продовжував Чмихов.
«Подібна доля спіткала і цю працю К. Сосенка, видану у 1928 р. у Львові. Очевидно, не буде перебільшенням вважати, що за характеристикою двох релігійних свят… прихована ідея етно- та культурогенезу українців, починаючи з того часу, відколи вони пам’ятали себе окремим народом», – зазначав автор передмови.
Книгу отця Ксенофонта справді можна читати як детектив, де автор шукає пояснення, хто такі українці і що ж насправді означають наші різдвяні традиції, про що йдеться у колядах. Історичні пасажі такі, що, гортаючи 343 невеликі сторінки тексту, читач встигає побувати по всій Україні, в Ірані, серед арабів, у старовинній Вавилонії, Індії, Азії, Прибалтиці , серед примітивних племен різних частин Землі. Навіть в Індонезії та Австралії. Аж не віриться, що усе це створене пером галицького провінційного священика, загубленого серед безмежних полів Західного Поділля.
Інтрига довкола особи отця Ксенофонта більша ще й тим, що у власній книзі він дякує закордонним колегам, які хоч якось допомогли йому.
«В честь усім, що потрудилися для української етнографії і зберегли великі цінності української давньої культури. З особливою присвятою покійному Володимирові Гнатюкові».
Віддячується Ксенофонт Сосенко і Вільгельму Шмідту з Риму, і Александру Гагсу із Загребу, і Ришарду Ганшицу зі Львова. Натомість мовчить про себе – жодної довідки.
А втім, отця Ксенофонта цінували інші. Богдан Лепкий присвячував йому твори, як от нарис «Вільха» у 1931 році.
«О. К. Сосенкові в Конюхах присвячую… Зелень, цвіти і птахи, – буяють жита, – май…». – починав Лепкий свій твір.

З козацького роду
Якщо ж і Лепкий не мовчав, то очевидно – про колоритну постать отця із Конюхів варто знати. На щастя, у фондах Наукового Товариства імені Шевченка збереглася автобіографія отця Сосенка, яку він написав на прохання Івана Франка.

«Я, Ксенофонт Сосенко, родився 8/2 1861 в селі Межигірці біля Галича. Батько мій Петро Сосенко був католицьким парохом в Межигірцях. Мати Йосифа з роду Синевицьких. Як тато, так і мати були з священичої родини, – писав священик. – Батька предки походили з Дашниці, села на західній Галицькій Україні. Громадяни того села мали бути Козацькими переселенцями з Великої України і були солтисами, вільними від панщини людьми.»
До школи майбутній етнолог ходив у Галичі, а до гімназії – у Станиславові, тобто Івано-Франківську. Як сам згадував, Ксенофонт Сосенко з 8 років тішився батьковим подарунком – «Кобзарем». Знав напам’ять половину творів звідти!
Після завершення гімназії у 1878 році юнак навчався малюнка в Краківській Академії мистецтв.
«Але в дійсності захоплювала тоді мене і тих сучасних студентів ідея "ІТИ В НАРОД" та працювати над його культурою, освітою та просвіченністю і національним політичним осьвідомленням, – згадував, уже будучи священиком. – Цей патріотичний порив переміг у мені всі давні, від дитинства вкорінені в душі бажання і природні покликання працювати для мистецтва, письменства, науки».

У 1900-1914 роках Ксенофонт Сосенко навіть планував відкрити власне видавництво. Переклав у ті часи «Дворянське гніздо» Тургенєва і «Біси» Достоєвського.
«Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі та історії є задатки іранізму і арабізму», – читаємо в автобіографії.

Зрештою, сільський священик часто публікував свої розвідки у періодиці.
У селі по священикові-етнологу залишилася дерев’яна церква Зіслання Святого Духа, в якій він служив.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.