«Герої — це хлопці на фронті. А ми просто були їхнім тилом» – Мусіхіна і Притула стали героями книги

• Коли в листопаді не було грошей на теплий одяг для бійців, разом з іншими дівчатами вийшла на вулицю в літній сукенці із табличкою: «Холодно? А як бійцям в окопах?».
• Сергій Притула тікав у гримерку, витираючи сльози. Та був шокованим, як прийшла жінка і витягла із сумки 60 тисяч доларів.
• «Волонтери: сила небайдужих» — у Тернополі 9 жовтня презентуватимуть книгу про волонтерський рух в Україні.

• Юра, який в’язав шапки, постійно приносив нам шкарпетки, які в’язала його мама. А одного разу він приніс пару шкарпеток і сказав, що це – остання. І дістає з кишені дві ампули з морфієм, — поділилась відома тернополянка, волонтерка Лілія Мусіхіна. Оця та чимало інших історій увійшли до книги «Волонтери: сила небайдужих» —  Виявилося, що в його мами був рак, і вона до останнього допомагала, чим могла, а коли помирала, то попросила віддати ліки, які лишалися, на фронт. От для мене те, що зробив Юра і його мама – це подвиг. Маленький життєвий подвиг… 

Відома письменниця Ліля Мусіхіна у 2014-2016 році очолювала волонтерський центр у Тернопільському штабі самооборони. Вона була однією з кагорти волонтерів, які, полишивши всі свої проблеми і справи, жили допомогою фронту. Ліля й саме каже, що робила, що могла, щоб забезпечити наших бійців усім необхідним: роздавала під супермаркетами листівки із закликом збирати продукти для бійців, вишивала рушники, пекла пряники, писала писанки. А коли в листопаді не було грошей на теплий одяг для бійців – разом з іншими дівчатами вийшла на вулицю в літній сукенці із табличкою: «Холодно? А як бійцям в окопах?».

Просились на ніч в кондитерський цех

• Я постійно організовувала якісь акції. Бо просто просити гроші на фронт мені було соромно, і я намагалася їх заробляти, — розповіла Лілія Мусіхіна і це є в одному з уривків нової книги. — Ми почали пекти пряники, писати писанки, крутити віночки, вишивати – все, що ми вміли і що можна було придумати так, з ходу. У нас була така «прянична команда»: ми просилися на ніч у якийсь кондитерський цех, за ніч гаратали коли 2 тисячі, коли 5 тисяч пряників, а потім усе це розписували і продавали – біля церков, під магазинами, ярмарки влаштовували. Тобто сказати, що ми були волонтерами, які весь час ходять із простягнутою рукою – такого не було.

Розписували писанки – її особистий рекорд, наш рекорд – 1200 штук. Це все були писанки на яйцях, воском, ручна робота.

• У мене тоді пальці були хронічно попечені і фарба настільки в’їлася, що відмити її було нереально, — пригадує Лілія Мусіхіна. — Але вони справді рятували життя. Ми писанки продавали за кордон по 3 євро, і 1000 писанок – це 3 тисячі євро, це вже реальні гроші. Ми вишивали бісером: картинки, рушники, серветки. Вишивали і хлопці, і дівчата. Ми попросили у фірми «Галс», вони нам надрукували великодні рушники, ми їх роздали людям і всі разом вишили. А 17 рушників передали в Америку і там їх продали по 100 доларів. І ми купили маленький автомобіль хлопцям на фронт за ці 17 рушників.

На армію? Вишивання у неділю благословив капелан

«Вишивали і в будень, і в свято. До нас заходив наш волонтер і капелан, отець Іван Гуня – я йому пізніше мала честь вручати волонтерську нагороду «Народний герой». Він поблажливо ставився до мого атеїзму і до того, що я вишивала неділями. Тільки питав: «На армію?» – «На армію» – «Ну тоді, благослови Господи!». Я сміюся: «Отче, а Ви можете мене благословити до кінця життя, щоб я могла вишивати в неділю?» – «Та ти й так уже заслужила, благословляю!». Моя мала тепер мене підколює, коли в свято треба щось зашити:«Мені не можна, а тебе отець Іван благословив», — поділилась пані Лілія.

Ще одна історія, яку розповіла Лілія Мусіхіна у книзі, пробирає до мурах.

• Це вже було літо 2014 року. Тобто, весну я ще намагалася працювати, а влітку зрозуміла, що вже не можу розриватися, — поділилась волонтерка. — До мене звернулася одна жіночка, яка працювала за кордоном – у неї воював син чи брат, я вже не пам’ятаю, він у мене записаний як «Андрій. Амбросіївка». Його забрали на війну дуже молодим, і вона дуже переживала, що в нього нічого немає.

Жінка передала Лілії гроші, а та мала його екіпірувати. Зібрала все: від білизни і до каски та бронежилета. Передачу відправили, і хлопчина мав її забрати, але почався наступ.

Сюрреалізм: у нас гуляння і мер у вишиванці, а там танки пішли

• Це був кінець серпня 2014-го. І цей І я написала заяву: «У зв’язку із ситуацією, що склалася в країні, прошу відпустити мене у відпустку за власний рахунок на невизначений термін», — пригадує Лілія Мусіхіна. — Так почалася моя серйозна волонтерська війна….

Хлопець, який не набагато старший за дочку волонтерки, коли їх почали крити «градами», подзвонив й розказував, що відбувається.

• А я слухаю це в телефоні на вулиці і кажу людям в Тернополі, що там танки пішли, снаряди рвуться, — пригадує пані Лілія. — А мені кажуть: «Ти що – дурна? Це ж тоді війна, нам би сказали, кордони закрили. Для мене це був якийсь сюрреалізм: у Тернополі свято, парад на День незалежності. А в телефоні плаче хлопець, який не розуміє, що відбувається, якому страшно. А в мене серце кров’ю обливається, бо я не знаю, чим допомогти. Піднімаю очі і бачу, як наш мер, усе керівництво, у вишиванках, веселі, щасливі ідуть на площу.

Телеведучий, шоумен, політик і наш земляк Сергій Притула волонтерив ще від 2007-го. Він пригадує: коли почалася анексія Криму, то всім стало зрозуміло, що треба підтримувати армію.

"Мої друзі з Майдану ще раніше намагалися щось робити: поповнювали телефонні номери чи картки наших бійців, які були заблоковані в Криму, допомагали з логістикою, — поділився Сергій Притула. — У мене ж перший такий волонтерський викат відбувся в березні на Чонгар. Я перед тим покатався по Києву, забрав у дівчат ті «бундесовські» бронежилети, які їм уже не були потрібні в столиці, докупив ще розгрузки для РПК, АК, затарилися ліками, водою харчами, цигарками – і ми з Геною Попенком, це теж телеведучий наш, приїхали удвох до Зведеного загону Південного регіонального управління держприкордонслужби. У мене з прикордонниками були дуже гарні стосунки ще з 2007 року, от ми до них і поїхали".

• А потім почалося загострення на сході і до мене звернулися хлопці з Тернопільської «Альфи». У них був невеличкий, але дуже хороший колектив – і дуже погано оснащений, — поділився Сергій Притула. — Я почав займатися ними, потім командир підрозділу перекинув мене на 8-й полк, далі я через них зав’язав дружбу з третім батальйоном 80-ки. І так на паралельних курсах все воно зачепилося і пішло-поїхало.

Ховався у гримерці, витираючи сльози

У нього в Києві впродовж двох років на першому поверсі у фойє «Нового каналу» був свій волонтерський пункт. Сергій раз на тиждень давав оголошення в соцмережах, що я буду з такої-то по таку годину там, і просив принести те, що замовляли хлопці. Але це було дуже умовно сказано: що замовляли. Люди йшли потоком і несли, хто що міг. Воду, цигарки, теплий одяг, їжу, закрутки домашні. Хто мав «целокс» – ніс «целокс», хто мав гроші – ніс гроші. Грошей несли достатньо багато – практично кожного разу це були десятки тисяч гривень: від 500 доларів до 2,5 тисяч за раз. Це, не рахуючи того, що приходило на картку.

Несли бізнесмени, несли архітектори, несли студенти. Приходили пенсіонери. Це було ще й психологічне випробування, бо практично кожна друга людина, яка приходила – вона плакала. І спокійно дивитися на ці сльози було неможливо.

• І тоді я був щасливий, що у мене там на першому поверсі була гримерка, куди я міг час від часу ховатися, щоб витерти власні сльози-соплі, — поділився Сергій Притула. — 2014 рік практично весь був на такому емоційному надриві. Таке тоді щось було в повітрі – незрозуміле, але дуже надихаюче. Я трішки цікавлюся історією, але я не пам’ятаю прикладів за останні багато років, щоб громада, народ, в той момент, коли держава була на це не здатна, так стали горою за свою армію. Це було дуже круто.

Вибило землю з-під ніг: витягла з сумки 60 тисяч доларів

Можна досить умовно підрахувати, скільки грошей вдалося за ці шість років зібрати і використати на потреби армії, каже Притула.

• Спочатку я рахував, потім з’явилися деякі замовлення, які не можна було «світити», потім ще дещо. Але загалом, якщо так брати – не менше 45 мільйонів гривень, за що я безмежно вдячний кожному, хто хоч раз перераховував гроші, допомагав, підтримував, — поділився Сергій Притула.

За час його волонтерської діяльності було безліч історій, коли відомий шоумен не міг стримати емоцій.

• У мене очі були на мокрому місці, коли після концертів до мене підходили діти, які, знаючи, що я приїду, витрушували всі свої скарбнички і несли мені свої заощадження «на армію», — поділився Сергій Притула. — Один із останніх випадків – мене кілька місяців розшукувала одна пані, писала мені в приват на «Фейсбук», просила про зустріч. І все ніяк не виходило. Нарешті вона приїхала до мене на зйомки програми, ми зустрілися, поспілкувалися з нею в перерві – і вона витягла із сумки 60 тисяч доларів і дала мені. І це трішки вибило мені землю з-під ніг. В хорошому сенсі. Бо 2020 рік був складний сам по собі: і через карантин, і через загальні настрої в суспільстві, коли багато українців вимушено затягнули паски. І тут приходить ця людина і особисто забезпечує четверту частину річного бюджету…

Зв’язкові між тилом і передовою, бо «своїх не кидають»

Ці та чимало інших історій увійшли до нового видання Українського інституу національної памяті “Волонтери: Сила небайдужих”. Всього у книзі 25 історій, розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, яке стало заручником цієї війни.

• Слово «волонтер» в останні роки надійно увійшло в наш лексикон. І не буде перебільшенням сказати, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних факторів спротиву російській агресії, — каже авторка книги Наталка Позняк-Хоменко. — У багатьох моментах саме волонтери замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є.

І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014-2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що «своїх не кидають», підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, а у населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія. Хочеться, щоб ми про це ніколи не забували, – прокоментувала авторка книги та співробітниця Українського інституту національної пам’яті Наталка Позняк-Хоменко.

Книга «Волонтери. Сила небайдужих» стала продовженням серії видань Українського інституту національної пам’яті присвячених подіям Революції гідності та російсько-української війни, розпочатої книгами «Дівчата зрізають коси» та «Капелани. На службі Богу й Україні».

• Ця книга – нагадування усім нам, якими ми можемо бути в наших найкращих проявах, коли ми разом, об’єднані однією метою. І якою може бути Україна, якщо її любити і захищати. І це моя спроба сказати «дякую» всім причетним до волонтерства, усім, хто в 2014-2015 роках рятував країну і продовжує це робити, - говорить Наталка Позняк-Хоменко.

АНОНС

«Волонтери: сила небайдужих» — у Тернополі презентуватимуть книгу про волонтерський рух в Україні у суботу, 9 жовтня, о 17.00 у креативному кластері «Nа пошті» за адресою вул. Чорновола, 4. Крім авторки у презентації візьмуть участь одна з героїнь книги, співкоординатор Тернопільського штабу Самооборони Майдану, письменниця Лілія Мусіхіна та директор видавництва «Джура» Василь Ванчура.

Де можна скачати книгу

Книга «Волонтери: сила небайдужих» розміщена у вільному доступі на сайті УІНП. Завантажити її можна за посиланням: https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/volontery-syla-nebayduzhyh

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.