Прогулянка Тернополем - долина річки Рудки

Показово, що ще у 1672 р. мандрівник і шпигун за сумісництвом Ульріх фон Вердум не згадував Рудку навіть як межу Тернополя. Якесь, та й то тільки оборонне, значення мали у ті часи хіба заболочені плавні з очеретами. З їх сторони на місто не ризикували нападати ні татари, ні інші вороги.

Над рікою гостював Стефаник

Отож, якщо поглянути із залізничного моста у сторону Ставу, бачимо зліва сіру радянську багатоповерхівку, а справа - новобудови. Далі видніють справа податкова, зліва - обладміністрація. Усе - коробки, поміж якими прямує вулиця з алеєю дерев. Дивно, але про старе місто не нагадує, здається, ніщо. Нащо туристові на той міст лізти!

Ситуація змінюється, коли, стоячи біля колії, тримаєш у руках репродукції двох поштівок початку ХХ ст.  На них у вулицю мальовничо вписується поросла кущами річка - марно, що старожили досі розповідають, яким поганим повітрям від неї несло. У цю водойму скидали багато сміття, а вичищувало її тоді, коли сильні дощі наповнювали русло і вода з розгоном змивала все у плавні Серету чи просто вкривала черговим шаром намулу.

Рудка - тернопільський аналог київської Либіді

На місці сучасної жовтяво-кремової споруди, яку у місті досі називають взуттєвою фабрикою, на фото бачимо не що інше, як високий храм із гострим шпилем. Це - костел отців єзуїтів. Його збудували у 1899-1901 рр. Нижче схилом від церкви зображений житловий будинок. Він стоїть досі. На фото не видно, але до наших днів також зберігся приватний будинок подружжя Вітошинських, у якому гостював письменник Василь Стефаник. На цегляному фасаді споруди - меморіальна дошка, де у написі йдеться, що всередині дому бував ще й засновник Денисівського хору отець Осип Вітошинський. Але в цьому й немає нічого дивного. Священик був батьком власника кам’яниці, лікаря Володимира Вітошинського. А вже Стефаник – друг денисівського пароха ще з часів їхнього спільного студентства. Вулиця, на якій збудували костел і цей будинок, до війни мала назву Петра Скарги.

На Зарудді – млин і промислова зона

Не одразу від моста, але неподалік Рудки, починалася і теперішня вул. Родини Барвінських, до “совітів” – Погорецького. Саме на ній, якраз на її вигині, у ті часи діяв шпиталь для військових коней. На жаль, більшість старих будинків на цій вулиці знесли.
Біля початку вул. Погорецького існував міст через річку, яким виїжджали не тільки на головну дорогу – сучасну вул. Крушельницької, а тоді Сенкевича. Через нього потрапляли і на Заруддя – частину міста, яку тепер помилково називають “Новим світом”. Насправді ж останнім варто було б називати частину Тернополя аж за сучасною вул. Нечая, тодішньою – Німцевича. Ці терени перейшли у підпорядкування міста аж у 1937 р.
На вул. Нечая у 1909 р. відкрили першу в Тернополі промислову школу. У ній уже за Союзу почав діяти завод, що став попередником комбайнового.
Будівля школи стоїть досі, а от перший тернопільський паровий млин, який відкрили у 1873 р., знищили під час Першої світової. Підприємство, як видно зі світлини, мало високий димар. Зрештою, Заруддя було не стільки промисловим, скільки житловим районом. Там збереглися багато приватних будинків кінця ХІХ- початку ХХ ст. В одному з них, на вул. Гнатюка, навіть гостював відомий етнолог Володимир Гнатюк – про це нагадує меморіальна дошка.

Але туристів на Зарудді побачити важко – вони шукають масштабніших атракцій, аніж розповіді про минуле. Подібні мандрівки в історію Тернополя цікавлять наразі більше поляків, аніж самих жителів міста. Не вірите? Запитайте у перехожих, чи знають вони, що на Зарудді починалася історія авіації ЗУНР і в якому будинку діяла летунська школа (школа авіації – прим. ред.). Автору цього не зміг сказати ніхто.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.