“Я мушу забезпечити сім’ю...”

Близько 40 людей, заробітчан або членів їх сімей, за останні 15 місяців звернулися за консультацією на кафедру психіатрії та психології Тернопільської медакадемії, розповіла кандидат медичних наук Олена Венгер. — Це були люди і з міста, і з сіл. Дехто, — розповідає Олена Петрівна, — приходив сам, декого приводили родичі. До речі, це дуже тішить, що люди не йдуть до бабок та екстрасенсів, а відразу — до лікарів. Цьому сприяє й те, що вони спостерігали за кордоном: там мати психотерапевта не просто престижно, швидше — життєво необхідно. Психологічну кризу грошима не подолаєш Один із пацієнтів Олени Петрівни за кордоном тяжко працював на будові — з 8 ранку до 12 вечора, у неділю — єдиний вихідний — чоловіки виходити у місто не могли, переважно просто пили і курили. За якийсь час чоловік перестав спати, почав з усіма сваритися, висловлював безпідставні підозри, мовляв, за ним хтось стежить. Під час конфлікту він побив майстра. Тому вже там — у Португалії — опинився у психіатричній клініці. За словами Олени Венгер, про психологічну кризу говорять тоді, коли людина не здатна подолати якусь ситуацію, застосувавши свій попередній життєвий досвід. До речі, причини виїзду за кордон у її пацієнтів були схожі: матеріальні труднощі або неможливість реалізації на батьківщині. А прояви кризи — різні. Тому лікарі спочатку проводять комплексну діагностику, психологічне дослідження, аналіз особистості, щоб, зрештою, призначити лікування. Зі слів Олени Петрівни, часто доводиться застосовувати і медикаментозну терапію (призначати антидепресанти, транквілізатори), і надавати психологічну допомогу — вчити належним чином реагувати на те, що навколо них відбувається. Розбився, бо хотів додому... Безперечно, на заробітчан, зі слів пані Венгер, впливало й те, що вони відчували, перебуваючи далеко від дому, родини. Один її пацієнт, скажімо, настільки хвилювався за тих, хто залишився вдома, що сам спровокував аварію — розбився на машині. Тепер він інвалід ІІ групи. Розповідаючи свої історії психіатру, більшість заробітчан пояснювали своє перебування за кордоном фразою — “я поїхав туди, бо мушу забезпечити сім’ю...” Вони тривожилися про тих, хто залишився вдома, відчували сором через мовний бар’єр, приниження при виконанні некваліфікованої роботи. А почуття вини перед тими, хто залишився вдома, напевно, проявлялося найбільш яскраво. Власне, люди самотужки не могли зарадити своїм проблемам. Зі слів Олени Петрівни, депресії у них тривали від доби до кількох тижнів. У декого були навіть фізичні прояви — головний біль, коливання тиску, маткові кровотечі і т. ін. До прикладу, пані Н., ще зовсім молода жінка, яка тільки-но закінчила вуз, найбільше переживала через те, що їй доводиться виконувати брудну роботу, доглядати за бабцею, яка все життя пропрацювала на заводі. Уже через 2 тижні у Н. почалися ревматичні болі, болі у шлунку. Жінка практично перестала їсти. Згодом вона навіть з ліжка не могла стати. Як її сюди привезли, вона кілька днів не говорила нічого, тільки повторювала: “Що я наробила”. Зі слів психотерапевта, перебування за кордоном виснажує будь-кого. До поїздки треба себе готувати, і насамперед — психологічно. Тоді труднощі не будуть так вражати. Нелегко і тим, хто залишився вдома “Комплекс заробітчанства” це не зажди проблема людини, яка поїхала за кордон. Часто буває так, що на місці слабкої ланки, якій не обійтися без допомоги лікарів, опиняється хтось із родини. “Дуже погано на відсутність батьків реагують діти, — каже Олена Венгер. — Дехто починає надмірно піклуватися про членів сім’ї (одна дівчинка, наприклад, перебрала на себе всі обов’язки, які раніше виконувала мама, але це підлітку було не під силу, відтак почалися проблеми зі здоров’ям), решта — поводяться так, ніби їм “море по коліна”, звинувачуючи в усіх своїх бідах дорослих. Якось у мене була пацієнтка, яка на всі аргументи матері і лікарів лише кидала: “А чого вона поїхала і покинула мене”. Нерідко неадекватно на ситуацію реагують чоловіки, боляче сприймаючи виконання нехарактерних раніше обов’язків (намагаються в усьому замінити дітям маму). Зі слів психотерапевта, іноді вони страждають від приниження, що не можуть самі забезпечити родину. А відтак багато з них спиваються або починають хворіти. В Олени Петрівни був випадок, коли чоловік, як тільки дружина поверталася додому, лягав у лікарню. В іншому разі — дійшло навіть до інфаркту. До речі, у таких випадках найбільш дієвими виявлялися різного роду психотерапії, особливо сімейні. Пані Венгер стверджує, що часто доводилося вчити людей... жити разом — шукати спільні інтереси, вподобання. P.S. Лікарі допоможуть і вам, якщо зателефонуєте 43-57-71 або прийдете на кафедру психіатрії та психології за адресою: м. Тернопіль, вул. Тролейбусна, 11. З листа до редакції “А я вихід знайшла. Випадково...” Я також, як і ваша читачка пані Люба з Тернополя, лист якої ви друкували у номері від 27 серпня, одна із заробітчанок. Всі ми, приїхавши додому, відчуваємо фізичне, моральне та душевне виснаження. Так звана депресія не виникає на “голому” місці. Поділюся своїм досвідом. В Італії я вже 4 роки. Отримавши легалізацію, маю можливість щорічно приїжджати в Україну. Мені 48 років. Важка праця, чужа країна, постійне напруження призвели до хвороб. Окрім депресії, мене турбували головні болі, нудота, часто боліли суглоби та спина, був “букет” жіночих проблем. Я зверталась до різних спеціалістів як в Італії, так і тут. Ефект був незначний. Але я вихід знайшла, щоправда, випадково. Якось зустріла давню знайому, і та порадила звернутися в районну поліклініку, де лікують мікрохвилями (метод називається “мікрохвильова резонансна терапія”). Після кількох сеансів почала відчувати смак до життя. Біль зникав, з’являлась енергія. Я перестала втомлюватись. На початку навіть сама не вірила, що допомагає цей маленький прилад, який прикладали до різних точок на моєму тілі. Тепер, щорічно приїжджаючи у відпустку, я проходжу курс такого лікування. Протягом року на здоров’я не скаржусь, окрім того, перестала хворіти на застуди. Так що, шановна пані Любо, я вам раджу звернутися в Тернопільську райполіклініку і порадитися там із лікарями. Марія, Тернопіль-Неаполь Що це за мікрохвилі? Кореспондент “RIA плюс” звернулася за коментарем щодо методу лікування, описаного вище, до асистента кафедри фізіотерапії, медичної реабілітації та курортології, кандидата меднаук Тетяни Бакалюк. — У сучасній медицині з’явилося багато нових методів діагностики та лікування, які використовують досягнення науки та техніки, — каже Тетяна Григорівна. — Одним із них є мікрохвильова резонансна терапія (МРТ), про яку й розповіла читачка. Суть методу у взаємодії з організмом спеціальним чином організованих міліметрових електромагнітних випромінювань наднизької інтенсивності. Це зовсім нешкідливо, бо при такому лікуванні зцілюється не хвороба, а людина. За один курс справді може зникнути “букет” захворювань, як сталося, приміром, із вашою читачкою. Але метод МРТ позитивно зарекомендував себе також при лікуванні порушень опорно-рухового апарату, в кардіології, пульмонології, гінекології, урології, педіатрії, ендокринології, невропатології. Багаторічні спостереження показали, що при цьому відбувається загальна стимуляція організму, що сприяє профілактиці захворювань, — підсумувала Тетяна Бакалюк. — До речі, таке обладнання в нашій області є лише в Тернопільській райполіклініці.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.