Учасник АТО із Тернополя: “Я державі допоміг, а вона мені — ні”

Віталій Макаров — учасник бойових дій, який неодноразово звертався за допомогою до тернопільських чиновників, але марно

— Я, як доброволець, пішов захищати мою державу і виконував свої обов'язки старанно. А тепер, коли звертаюся до влади про допомогу, вона не хоче допомогти, — з такими словами звернувся у “RIA плюс” учасник АТО Віталій Макаров.

Віталій 13 місяців відслужив на Сході, у 66-му Львівському мобільному військовому госпіталі в Покровську (до люстрації - Красноармійськ, - прим. ред.). Він стоматолог і зараз йому 30 років.

Народився чоловік у Ростові на Дону і жив там до 11-ти років. Тоді втратив батьків і тітка забрала його до Тернополя.

— Жив і вчився в Тернополі. Спершу у десятій, потім у четвертій школі. Далі - у Кременецькому училищі протягом 2000-2005 років, потім у Тернопільському медуніверситеті до 2010-го, — розповідає пан Макаров.

Після завершення медучилища Віталій Макаров працював у Тернопільській райлікарні, а властиво у ФАПі села Забойки. Там його і приписали — при ФАПі, що у будівлі клубу. Адже реєстрація потрібна була, а тітка живе в гуртожитку, в неї своя сім'я та доросла донька — місця немає, пояснює чоловік.

По завершенні медуніверситету Віталій Макаров проходив інтернатуру в селі Стриганці Бережанського району.

— Коли розпочалася АТО, я пішов на медкомісію - зголошувався у батальйон “Січ” у Києві. Але звідти довго не відповідали, а агресія тривала. Тоді я звернувся у наш військомат. Там також все тривало довго. Та зрештою я пішов служити у 66-й Львівський мобільний військовий госпіталь, — продовжує чоловік. — Виконував свої обовязки старанно. Маю посвідчення учасника бойових дій. Коли демобілізувався, то повернувся до рідного міста. Вважаю себе тернополянином.

Демобілізований медик звернувся з проханнями до міської та обласної влади про надання йому житла, хоча б кімнати у гуртожитку, і роботи за спеціальністю.

— Я і до заступників міського голови, і до Сергія Надала ходив, але вони не допомагають. Кажуть мені, щоб я приписався десь. Тоді, мовляв, зможуть поставити на квартирний облік. Маю письмову відмову на моє звернення. Пишуть, мовляв, я не маю відношення до міста.

Аналогічною є доля звернень Віталія до міських і обласних структур охорони здоров'я з приводу працевлаштування.

— У міському відділі відповіли, що у них немає вакансій. В обласному взагалі не дали відповіді, — продовжує пан Макаров. — Я шукаю роботу стоматолога. Є ж у нас державні стоматологічні заклади і потрапляють якось туди люди на роботу. А вони, коли я прийшов щодо роботи, дивилися на мене, як на якогось дивака, м'яко кажучи. Тому я став на “біржу”.

Більше того, каже Віталій, під час зустрічей чиновники "доброзичливо" радять йому укласти угоду з військовою частиною і йти служити далі.

— Я під час служби переніс пневмонію, після демобілізації знову мав запалення легень. Мушу відновити здоров'я і хочу нарешті облаштувати своє особисте життя... — зазначає він. — А вони радять знову йти служити і скромно мовчать, що контракт передбачатиме повернення в зону АТО.

Наразі чоловік не має роботи і погодиться, якщо хтось із чиновників допоможе її знайти.

— Ми пам'ятаємо про цього чоловіка і шукаємо можливість допомогти йому, — коментує начальник відділу охорони здоров'я та медичного забезпечення міськради Ростислав Ленчук. — Наразі місто перенасичене кадрами. Медуніверситет щороку випускає 400 студентів лікувального факультету і понад 100 — стоматологічного. Звичайно, є рух працівників: хтось іде на пенсію, хтось переїжджає. Та це буває дуже рідко. Зрозумійте, наш відділ не займається кадровими питаннями. Це компетенція головних лікарів, до яких ми можемо звертатися з листами. Як тільки буде змога - ми допоможемо.

З житлом для демобілізованого Віталія Макарова ще складніше. Такий висновок можна зробити із відповіді з місьради (зберігаємо особливості стилю — ред.).

“Право на отримання житла мають громадяни, що потребують покращення житлових умов та перебувають на квартирному обліку. На квартирний облік беруться громадяни, які потребують покращення жилих умов та зареєстровані і постійно проживають у Тернополі останні три роки. Також на облік беруться громадяни, незалежно від тривалості проживання в даному населеному пункті, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, — відповіли на запит “RIA плюс” у прес-службі міськради. — Наразі громадянин Віталій Макаров не перебуває на квартирному обліку при виконавчому комітеті Тернопільської міської ради. Щодо гуртожитків, то, відповідно до законодавства, вони призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів та громадян у період роботи чи навчання. Ордери можуть бути видані тільки на вільну житлову площу, яка надається за спільним рішенням підприємства чи організації та профспілкового комітету. Державних вкладень на будівництво житла, у тому числі і гуртожитків, Тернопільська міська рада не отримує протягом ряду років. Тому наразі міська рада вільного житла немає.”

Тож можемо зробити висновок: захищати державу, а з нею і Тернопіль, — це “священний обов'язок”. А от допомогти учаснику бойових дій міськраді заважають численні норми та брак коштів.

По-іншому до свої людей ставляться у деяких інших країнах. Тут можна навіть не згадувати про Євросоюз — про рівень стандартів там пишуть часто. Приміром, Туреччині було достатньо лишень звернення етнічних турків із зони АТО, щоб прийняти їх на історичну Батьківщину. У грудні 2015-го Туреччина прийняла 350 турків і поселила їх у місті Ерзинджан на південному-сході країни, повідомляло “Радіо Свобода”.

“Нам сказали, що там приготували в будинках крісла, канапи, подушки та ковдри, тільки візьміть посуд: баняки, тарілки – так нам радили», – цитує радіо Махпілу Шамшадову.

Уже улітку 2016-го харківський сайт “Депо” повідомив, що до Туреччини поїдуть ще 750 етнічних турків. Зайве говорити, що їх прийняли і надали житло без “реєстрації” і запису на квартирний облік. Звісно, що валовий внутрішній продукт Туреччини приблизно у вісім разів більший за український. А все ж, повідомлень про програму надання державою Україна житла для 140 наших захисників (це у вісім разів менше, ніж прийняла Туреччина — авт.) ми не знайшли. А тим часом у третій статті Конституції України йдеться: “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Стаття 47 Основного закону подає: “Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду”. У третій частині восьмої статті зафіксовано, що норми Конституції є нормами прямої дії. Відмовки про “брак коштів” та подібні, як виглядає, — типові, коли громадяни звертаються до чиновників, аби ті виконували свою роботу. Адже зарплати, попри кризу, посадовці брати не забувають.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.