Коли ми жили в селі ще в старій хаті – коло неї росла стара тополя, на якій було гніздо бузьків. Я був ще дошкільням і дуже гордився цим фактом, бо це було величезною рідкістю і наша хата дуже вигідно відрізнялась від решти. Вони прилітали завжди несподівано і складно було вгадати, якого ранку крізь вікно почується вперше їх клекіт. Тополя була невисокою і бузьки були майже на відстані витягнутої руки – можна було спостерігати за їх життям, виглядом і поведінкою, за малим виводком. Як вони закидають голови аж на спину і клекочуть свою морзянку. Але мені завжди дуже кортіло взнати як там гніздо зблизька, бо мав величезну цікавість до них. Малим я облазив практично усі пташині гнізда в околиці – малі підстріхові гнізда горобців, ліплені ластівкові, неоковирні воронячі з грубих гілок, зліплені як-небудь, великі яструбині з малими кумедними яструбами і найцікавіші сорочі кубла, химерно сплетені овали з дахом і гарантованою купою блискіток і металевих дрібничок всередині. Я їх ніколи не чіпав, тільки вилазив, вивчав і почувався гордим із самої можливості до них долізти.
Я десь вичитав, що вони зимують у Єгипті і, розглядаючи наших бузьків, я уявляв як вони сидять на пірамідах, відпочиваючи, і потім прилітають сюди. Мої бузьки були як рекламна розсилка тур-фірми «Єгипет ще ніколи не був таким близьким!»
І якось вночі була дуже сильна весняна гроза і стара, вже струхлявіла тополя, не витримала і з скрипом гепнулась додолу, чітко паралельно хаті, дивом її не зачепивши. Величезне гніздо лежало на землі, як збите НЛО із двома чи трьома мертвими лелеченятами. Це був крах і жалість, бо більше бузьки ніколи не прилітали а я того року мусів іти до школи у перший клас. Сумний видався рік. А на ту стару тополю я спирав свого «Орльонка» і, відштовхуючись, вчився їздити на ровері, але то вже зовсім інша історія – з кольоровими дротиками на шприхах, слизькими кедами і усвідомленням себе чоловіком через біль у паховій зоні)
Бузьки, бляха муха, шо так важко подивитись на метеопрог? Тут і без вас проблем купа і ше ви починаєте.