Все життя маю величезний сантимент до розумних.
Є в них якась така заспокійлива безмовна обіцянка, що все буде добре. Бо в розумних відбувається загалом усе людство.
Люди, котрі системно, переконливо і упевнено знають та розуміють своє – дуже зачаровуючі. Вони – наша колективна мама, до котрої хочеться пригорнутись, щоб відчути глибокий спокій і умиротворення від того, що хтось розумний про все потурбується. Тепле і оберігаюче вогнище посеред величезного дикого лісу, до якого хочеться притиснутись якнайближче і намагатись не думати шо там у темних хащах за спиною.
Я з великою недовірою ставлюсь до лідерів суспільної думки, бо загалом знаю про суспільство та якість його, суспільства, думок. І тому можна собі уявити думки якого штибу і калібру випасають лідери думок суспільних.
Але обожнюю людей, котрі є лідерами думок власних. Котрі мають у своїх світлих як щире золото довбешках добре поскладані власні думки і чудово дають собі з ними раду. У їх голови хочеться заглядати як у панорамні вікна з надихаючими краєвидами.
Розумні люди – як піґулка заспокійливого від тотальної розгубленості та відвертого абсурду, котрими напханий наш поточний світ. Байдуже у якій формі – книжка, інтерв’ю чи стаття. Від них перестає боліти голова, зникає нудота і апатія.
Хочеться жити.
