Рецензія Алли Сердюк на книгу Ганни Ткаченко
«Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок»
Останнім часом, а якщо бути точним, з моменту нашої останньої революції, в Україні стало модним все українське. Не те щоб раніше наші люди не вдягали на День Незалежності вишиванок, але робили це якось апатично, надто мляво, без іскри в очах. Нині такої індиферентності годі й шукати – нині вишиванки на капотах машин, жовто-блакитні віночки у волоссі і герби разом з «Україна понад усе» на футболках. Авжеж, така патріотична кон’юнктура не оминула й українську літературу, себто те, що ми бачимо на книжкових прилавках. Наш горезвісний видавничий ринок, звісно, почав з новим запалом друкувати творіння українських авторів і, звісно, у таких же патріотичних обкладинках. Погоджуюсь, нема нічого поганого в популяризації українського, але дуже важко мені відшукати щось добре у бездумному штампуванні неякісних текстів, хай навіть з вишиванками й гербами.
Власне, маю намір розповісти про книжку, яка, зізнаюсь, спершу дуже зацікавила мою читацьку уяву, а потім вщент розбила всі сподівання отримати знайоме кожному шанувальнику книг емоційне задоволення. Книжка з дуже жалісливо-патріотичною обкладинкою, де на першому плані дівчина у вишитій сорочці, яка страждально схилилась в молитві, а нижче старе посіріле фото часів Другої світової війни чи, може, й старіше – ще з громадянської. Назва книжки не менш жаліслива «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок». Ну, якого українця не зацікавить така назва? Яку українську душу не зачепить? Особливо, коли сучасний «терновий вінок» продовжує боляче вгризатися в шкіру, а на Голгофу теперішнім козацьким нащадкам ще дертися і дертися?
Отже, роман «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок», автором якого є письменниця з Краснограда (це в Харківській області) Ганна Ткаченко, був написаний ще в 2006 році. Лише зараз «Голгофа…» стала доступною для українського читача, якому з відомих причин захотілося «більше про Україну». Що ж, про Україну на 317 сторінках дійсно можна знайти чимало, тільки от надто складно вхопитися на тих сторінках не тільки за емоційну нитку насправді дуже болючої для українців історії, а й навіть за подієву. Відзначу, що подій в романі – хоч відбавляй, але це й зрозуміло: авторка описує часи буремних революційних років, колективізації та війни з фашистською Німеччиною – навряд чи легко цей тривалий період викласти просто, лаконічно й переконливо. Врешті, це завдання не вдалось виконати й Ганні Ткаченко. У переповненому калейдоскопі імен, важливих історичних даних, іноді зовсім не суттєвих для загального сюжету історій звичайних людей, загубилось щось значне, без чого роман став несмачним. Не вистачило у Ганни Ткаченко солі, перш за все, емоційної – сухо й невиразно вона розповідає про жахіття, які довелось пережити українцям; смерть, голод, суцільна безвихідь для простого люду, зображені, мовби речі цілком нормальні й зрозумілі. Одначе читачам, не надто знайомим з подробицями цих реалій (припустімо, іноземцям), заледве вийде збагнути дійсну суть цього «тернового вінка».
