Я не люблю казок, давно. І ніколи не любив, хоча й слухав, не міг не слухати. Коли бабуня кликала нас із сестрою у ванькір і тихим голосом починала... Та кімната був їхньою із дідом спальнею з двома вікнами і дуже зручним столом, за яким я пізніше любив робити уроки. Ну, а тими довгими зимовими вечорами, коли бабуня кликала нас до себе, ми із сестрою просто йшли і сідали, затамувавши подих.
Вона не вмикала світла, бо вистачало й того, що падало крізь відкриті кухняні двері, і починала... І про Івасика Телеcика, і “битий небиту везе”, і “дідову й бабину дочку” — це з того, що точно можу пригадати. І завжди мені було страшно і шкода й Івасика, і того вовка, що на ньому лисиця їздила, і дідову дочку. А молодшій моїй сестричці, мабуть, було їх ще більше шкода, і ще більше страшно. Думаю, що і самій бабуні їх також було шкода, але, що вона могла вдіяти, коли казка така? Натомість дід не знав казок, а якщо й знав, то не розказував.
Він переповідав бувальщини і був неабиякий майстер у цьому, про що свідчили численні слухачі, що завжди оточували його на пасовиську, чи на лавці перед нашим подвірком. Щоправда, при бабуні він втрачав натхнення, оскільки вона майже завжди його поправляла, уточнювала і заперечувала. Мовляв, все так, але й трохи не так. Втім, дід так само майже ніколи з нею не сперечався. Та коли бабуня, дещо “приземливши” його, йшла у своїх справах, він починав іншу історію, ще цікавішу... Тепер я щоразу про це згадую, коли сам розповідаю внукові казки й мимохіть розбавляю їх іншими історіями, мовби від бабуні й діда одночасно. І бачу, що йому це подобається.