Непроста історія

Нещодавно прочитала щось фразу типу, що історія – це те як люди домовилися думати про своє минуле. Звісно це дуже просто, але щось в цій фразі є від істини.

Дочитала книгу Бйорна Вестлі «Війна мого батька» - дослідження сина про шлях батька-нациста на війні. В ході того, як автор протестує проти минулого своєї сім’ї, він вивчає питання нацизму, його історію в Норвегії, їде в Україну аби знайти тут сліди свого батька. Те чого Б. Вестлі боїться найбільше – чи брав його батько участь в знищені євреїв.

Бйорну Вестлі належить кілька досліджень про єврейське питання в Норвегії. Так автор піднімає непрості питання про те, що хтось нажився на конфіскованому майні євреїв, хтось протестував проти того аби євреям дозволили в’їзд в країну, боячись втратити робоче місце, і цим спричинився до їхньої смерті, а хтось брав безпосередню участь в масовому знищенні євреїв. І це попри те, що багато людей рятували євреїв, ставлячи своє життя під загрозу.

В Україні немає таких досліджень. І не лише про євреїв у Другій світовій війні, а й про багато інших питань нашої історії. Так ми досі поетизуємо українських селян, не говоримо про те, що козаки звісно багато доброго робили, але вони просто їхали на Січ і залишали свої сім’ї напризволяще, все господарство тримала на собі дружина. А наші святі… І таких питань дуже багато.

Таня Малярчук написала історичний роман «Забуття» про те, що дуже часто історія запам’ятовує і оспівує не героїв, а якраз навпаки. В. Винниченка, М. Грушевського ми вивчаємо не як письменників чи науковців, а як політиків, хоч в цьому плані вони зробили більше злого Україні, ніж доброго. Натомість багатьох їхніх сучасників забули – таких як В. Доманицький, Є. Чикаленко…

Я мала суперечку з подругою щодо того чи потрібно нам написати дослідження про правдиву історію, адже попри те, що українці другі за кількістю в списку праведників світу, були й ті, хто так би мовити стояв по другу сторону. Моя опонент стоїть на позиції, що цього непотрібно робити поки не зроблять всі. Вона боїться, що наші одкровення використають проти нас. Звісно важко відмовити їй в цбому аргументі, бо з нами сусідами непросто, м’яко кажучи.

Але я вважаю, що суть в тому, що потрібно називати речі своїми іменами і розставити всі акценти, бо якщо і далі оминати певні сторінки своєї історії, то немає жодної гарантії, що вона не повториться в минулому.

А що ви скажете?