Дощовий початок осені оголює нерви, наче електричні дроти і виштовхує назовні усі заховані не найкращі потаємні сторони людських душ. Особливо то видно у громадському транспорті зараз – маршруток мало, і хоч транспортне управління постійно знаходить якесь виправдання для такої кількості, їх мало і крапка. Вочевидь підприємці знову готуються до нового подорожчання і не вважають за потрібне вбивати «машини» на дорогах за уже невигідними тарифами.
Але, щоб не задумали перевізники чи влада, людей зараз хвилює інше. Бо, коли ллє на голову вранці і ти поспішаєш на роботу, то питання для більшості не у тому, щоб сісти, а щоб в принципі влізти туди. Відтак, атмосфера на зупинках майже цілісінький ранок наелектризована через негативні емоції, а люди подекуди, наче забуті чайники, доведені до найвищої точки кипіння. Тож, коли люди допаковують собою і так забиту маршрутку, то мимоволі стирається межа між статтями чи соціальними статусами. Чоловік, жінка…продавець чи суддя. Радістю від зникнення межі і не пахне: чоловік може добряче штовхнути чи притиснути якусь жінку, що стоїть у нього на дорозі, бо це – незнайомка, а «жінка» в нього вдома і він поспішає на роботу, щоб прогодувати «свою жінку». А продавець може не гірше судді роз’яснити останній свої права і потреби і чому саме він має встати на останньому сходинку тернопільської «консерви».
Врешті, всі якось і потраплять на роботу. Хтось зап’є ранкові пригоди гіркою кавою і забуде, як нічний гуляка вчорашні п’яні пригоди. А хтось відкладатиме образи у закутках душі, довго,акуратно, одна на одну, наче сільська бабуся речі на чорний день, і колись вихлюпне усе відкладене на першого, хто буде під рукою.
