З другом “Мудрим” в авдіївську промзону, яку вже майже рік захищає наша 1-ша окрема штурмова рота ДУК ПС, ми приїхали одночасно, відтак тримаємося разом. Він працює на якомусь польському виробництві під Львовом і годиться мені в сини. Сказав мамі, що їде в Ужгород, охороняти інший завод цієї ж фірми, якому начеб загрожують рейдери, а насправді взяв відпустку і на передову. Бо ж на разі Добровольчий український корпус — це чи не єдиний на всю зону АТО підрозділ, що дає можливість на місяць, чи хоча б на пару тижнів без зайвої тяганини потрапити на фронт.
— Знаєте, коли їхав сюди, у вагоні напроти мене сиділа дівчина, дуже мені сподобалась, але познайомитися так і не наважився, — ділиться “Мудрий”, коли ми чистимо зброю. — Не знаєте, а на вокзалі в касі мені можуть сказати її ім’я й прізвище, вони ж знають? Бо ж на кожному квитку пишуть, а місце її я пам’ятаю, — радиться він. — А потім через соцмережі можна буде її пошукати...
— Звичайно, можна, — підтримую я його.
— Але ж вони, мабуть, не скажуть. — А може й скажуть, — вирішую й далі його підбадьорювати. — Головне, щось придумати переконливе. Ну, наприклад, що вона якусь річ забула у поїзді і ти маєш їй повернути... — І що, наприклад? — клацає затвором “Мудрий”. — Наприклад, книжку, — раптом приходить мені ідея. — Купи якусь гарну, а коли знайдеш її, то просто подаруєш, — і я запалююсь цією ідеєю не менше, ніж мій молодий побратим і, здається, вже навіть знаю, яку книжку, коли повернемося до цивільного життя, він її зможе подарувати.