Мию картоплю під краном на кухні з якого дзюркотить вода і перебиває гуркіт грози, що наближається. Вода зблизька, а гуркотіння крізь відкрите вікно здалеку, і це наче прелюдія чи репетиція майбутньої зливи. А ще ж і вітер торкає тюль й обтрушує на підвіконня бузковий цвіт із вже привялого букета у скляній вазі під колір бузку... Телефонує приятель-рибалка, у якого родичі в Бродах і каже, що на Тернопіль посунула страшна хмара. Найчастіше на Тернопіль суне саме із Бродів — це ж північний захід і вітер звідти завжди на дощ. І я думаю, що добре мати родичів у Бродах, які попередять, особливо влітку, коли погода для нас, рибалок, таки має значення... Тим часом домиваю останню картоплину, розрізую навпіл і кидаю до інших половинок, які вже починають закипати. Останнім часом, аби швидше, то спочатку підпалюю, а тоді вже починаю чистити. Кидаю до картоплі ще пучку молодого кропу, нехай прокипить разом із нею, наповнить ароматом, а потім свіжим ще й зверху притрушу, вже у тарілці... Закручую кран і чую, що за вікном уже щосили періщить дощ. Бульваром течуть потоки, булькають краплі й перехожі без парасоль і з парасолями розбігаються хто куди. І лише один хлопчина стоїть під липою чи то в надії перечекати, чи то йому, як і мені, просто цікаво так стояти й спостерігати за дощем. Але він мокне і врешті решт не витримує і також біжить через траву до майстерні з ремонту побутової техніки, що напроти, і де над входом є дашок... Бульвар порожніє, тільки я і дощ, і ще літо, яке тільки починається.