Поезія жовтня

Мені щастило на поетів, принаймні, і досі люблю поезію. Завдяки тітці Мотрі, вчительці української мови й літератури, я ще, мабуть, десь у сім вперше почав читати “Кобзаря”. Разом із мамою, ще молодою, ми читали Василя Симоненка, а його: “Виростеш ти сину..” — в її устах і досі щемливий спогад. А в старших класах — Леся Українка, чомусь саме вона, і настільки, що навіть листи-освідчення дивчині у свої шістнадцять я писав від імені Лукаша, звісно, до Мавки... Коли ж поступив на журналістику в університет, то познайомився із живими поетами, і вони виявилися моїми ровесниками. Відтоді, либонь із жовтня 1980-го, і на найближчі п’ять років — літературна студія “Франкова кузня”, поети Василь Терещук і Віктор Неборак. Були й інші, але ці найбільше. Я знав майже кожен їхій новий вірш, а деякі то й напам’ять, і здавалося, що вони пишуть їх саме для мене. Мене їхні вірші тоді настільки переповнювали, що навіть перестав писати власні. Хоча останній свій пам’ятаю й досі, може, тому, що останній? “А що такого, тільки дощ і клени...” Це було у жовтні, і це було у Львові... А вже в Одесі, де я опинився після Львова, то, пригадую, довгенько грівся біля “місячного серпика літери “є” Івана Малковича, і вочевидь, він зігрівав не тільки мене. І десь тоді ж — Тарас Федюк, і ще в Одесі, і вже у Тернополі. Особливо в Тернополі, коли моя одеська п’ятирічка відпливала в часі все далі й далі. Здається, на Тарасовій планеті я живу й досі, хоча деколи й переселяюся на інші... Найчастіше, мабуть, до Сергія Жадана і Наталі Пасічник. Щоправда, ще був один вірш Бориса Щавурського про ту “білу річку”, бо хто плавав, той знає... А потім уже Жадан, перші півроку, коли на “Gaude Polonia” нам разом “світила зогнила Варшава”, то майже безпробудно. Ну, а вірші Наталі, останнім часом і завдяки facebook, то часто навіть з ранковим чаєм. Зеленим і без цукру, чи як вийде, а “Солодкий Адоніс” від ще зовсім юної Мар’яни Судової замість карамельки чи вишеньки на торті...