Поки йде війна, нехай і “гібридна”, важко знайти важливішу тему. І хоч дехто із друзів закликає більше думати про мир, тобто про порятунок без Донбасу і Криму, робити це не так уже й просто. Бо, по-перше, ворог не обмежиться Донбасом і Кримом, а по-друге, війна – це не лише військові дії. Війна – це стан душі, а коли душа в п’ятах, то, звісно, порятунок вже за будь-яку ціну… Може, письменникам навіть простіше. Бо якщо раптом знову почнеться новий російський наступ і кацапи зможуть просунутися вглиб нашої території, то, думаю, більше половини тих, хто закликає “думати про мир”, просто повтікає до Польщі. Дехто вже втік, не чекаючи. А якась частина, допускаю, навіть може перейти у стан ворога, ставши зрадниками і колаборантами, також виправдовуючи це “думками про мир”. Ну що з них візьмеш? Не бійці вони, ну й гаразд. І лише одиниці, можливо, візьмуть у руки зброю.
Зрештою, у письменників і покликання інше – видавати якісні українські тексти. Можна й без приставки “українські”, лише б українською. І бували приклади за довгу історію людства, а люди, як відомо, воювали завжди або майже завжди, що і у воєнний час писалися “мирні тексти”. Може бути і так, може й зовсім не писатися… І все ж, коли йде війна, нехай і “гібридна”, і щодня є вбиті й поранені, і щодня чиєсь вороже око хижо цілиться і стріляє у наш бік, і щодня наші воїни там, на передовій, ризикують життям, десь у степу під Авдіївкою, зупиняючи російську навалу, щоб не зупиняти її під Києвом чи на Збручі, то важко знайти важливішу тему.
