Отож, вже місяць, як клопоти будівельників, які зводять багатоповерхівку у мене перед вікнами, стали мені ще ближчими. Ті хлопці ще з минулого літа надихають мене, урізноманітнюючи і без того урбаністичний пейзаж тернопільської “Аляски”, а ми в лютому почали ремонт… Чому не влітку? Бо просто шкода витрачати на це літо, ми навіть надіємося закінчити його до Великодня. Точніше, коли починали, то мали тверде переконання, що так і буде та й майстри нас запевняли, що це цілком реально.
Щоправда, тепер наша впевненість, що встигнемо до Паски вже не така міцна. Як завжди, життя вносить корективи, плюс суб’єктивний фактор: то електрик прихворів, то паркетникові у п’ятницю не виходить, аж у середу, то колір та формат кухні потребували додаткових консультацій і компромісів. Останній ремонт ми робили майже двадцять років тому і навіть так вийшло, що не один, а два в один рік, та все ж з того часу “прорабські” навики були мною дещо втрачені та й ремонтна індустрія пішла вперед. Відкрилися нові можливості і щодо стандартів і щодо матеріалів.
Та найбільше ускладнює ситуацію те, що ми продовжуємо серед того всього жити. Частину речей закинули на дачу, з частиною, як і з деякими меблями, довелося попрощатися. Ще раз переконався, що найбільш цінна річ у помешканні – це унітаз, звісно, якщо є вода і опалення. І ще не було такого дня, аби серед того рейваху по кілька разів на день не губилися як не окуляри, то мобілка чи зарядне до неї… І мабуть, ще ніколи з таким нетерпінням не чекав Великодня.
