Наприкінці 70-х бокс також був популярним, хоча ми й не мали таких можливостей, як тепер. Але я все ж вмовив маму купити мені боксерські рукавиці, у Ланівцях, в “Спорттоварах”. Здається, вони були там одні такі. На нашій вулиці вони також були одні, до того ж на всіх. Тобто спочатку лише для нас двох із Грицем, моїм сусідом і однокласником. Бо Гриць все ж краще, ніж двері літньої кухні, чи стовбур старої груші перед літньою кухнею, що заміняла боксерську. Я брав ліву, він праву, або навпаки, і так боксували. Бити дозволялося, звісно, лише рукавицею. Та хоч і нею, але якщо в ніс, то все одно аж зірки перед очима… І все ж, літніми вечорами ми ось так тренувалися майже щодня. І все б нічого, якби до нас не почали напрошуватися інші хлопці, старші на три роки. Тоді, у 1977-му нам було по чотирнадцять, а їм по сімнадцять. У такому віці це відчутна перевага і в силі, і у вазі. А все через мою сусідку через пліт Люду, яка до десятого класу стала першою красунею і щовечора перед її, а отже і моїм плотом, гуртувалися хлопці з її класу. Але на них Люда мало звертала уваги, то вони переключилися на наш бокс. Звичайно, можна було й відмовитися, але тоді б мене вважали боягузом. Отож, вони щовечора і гамселили мене по черзі, замість боксерської груші, а часом ще й Грицька, і правою, і лівою. Але ми трималися, а часом, то навіть гідно відповідали. Принаймні, щоб хоч раз мене чи його збили з ніг, то такого не пам’ятаю. Так тривало майже все літо, а коли настала осінь, я повісив свої рукавиці у найдальшому кутку горища і більше їх не діставав. А ще через кілька років, коли вже став студентом, а один із тих хлопців, що з нами тоді билися, вернувся із армії, із свого стройбату, то я і подарував їх йому, на згадку так би мовити... Ось так я і не став боксером, хоча стійкість до ударів, і не лише боксерських, либонь, пригодилася, і не раз.