«Вміють наші поліцаї стріляти. Правильно, так і треба – бий своїх, щоб чужі боялися», - не без деякої зловтіхи сказав мені знайомий після трагічної грудневої перестрілки між поліцейськими і співробітниками ДСО у селищі Княжичі. Те, що тоді трапилося, до певного моменту можна було б сприймати зі сміхом: два відомства, не узгодивши свої дії, прийняли одне одного за злочинців. Але – саме до отого фатального певного моменту. П’ять трупів внаслідок «дружнього» вогню – явно забагато навіть для країни, яка веде війну і в якій криміногенна ситуація «зашкалює».
Мені ж цей абсурдно-трагічний випадок нагадав епізод з фільму «Одинак» за участю Жана-Поля Бельмондо. Там його герой, поліцейський комісар, задумав операцію із затримання небезпечного злочинця, залучивши до неї його колишнього спільника. Все йшло добре, аж раптом заздрісний колега по службі своїм брутальним втручанням (теж з гучною стріляниною) все зіпсував. Запекла перестрілка, декілька трупів, в тому числі й «кріт», на якого робилася ставка…Постоявши з печальним виглядом над загиблим, бравий комісар від душі зацідив у пику своєму сюжетному антагоністові, вдовольнивши хоч таким чином жадобу справедливості…
Чи торжествувала справедливість після дикої (іншого слова не підбереш) «дружньої» перестрілки під Києвом? У міністра Авакова й так не бракувало недоброзичливців, а той випадок, без сумніву, примножив їхнє число і зробив гучнішими вимоги відставки. Втім, міністр відповів незворушно: «Я зроблю висновки, і будемо рухатися далі». Пояснення доволі туманне і не дає змоги чітко зрозуміти, що означає оте «далі» - виправлення помилок і належне покарання винних чи перспектива ще більш запеклого поліцейського «міжусобойчика». Згідно з повідомленнями, на винних у трагедії в Княжичах чекало дисциплінарне стягнення.
Ну, просто таки «драконівська» кара для керівників операції, винних у кричущій службовій недбалості. Взагалі з історії відомі приклади, коли в подібних ситуаціях винному високому начальнику давали пістолет з одним патроном і залишали наодинці в кабінеті, з фотографією усміхнених дружини і діток на столі. У нас, звісно, до цього не дійде… Наразі можна зробити висновок, що досвід, як показують трагічні події на Тернопільщині, Дніпрі, у тих же Княжичах, набувається надто дорогою ціною. Що це: хвороба росту? Поодинокі «нетипові випадки»? Чи навпаки – прояви системних помилок?
