Іноді я думаю над засиллям мемів і жартів, котрі породила ця війна і кожен-кожнісінький інфопривід та поворот у ній і навколо неї.

Їх стільки, що може здатись, що ми, українці, якісь трохи несерйозні і нам все жартики. Все зводимо до смішного.

А насправді величезний, просто гігантський рівень жартів та мемів свідчить про такий же рівень тривожності та страху. І за стіною гумору і мемів ми пробуємо ховатись від екзистенційної катастрофи, на котру перетворились наші життя. Принаймні, просто шоб не бачити.

Пам'ятаєте, як у фільмі "Життя прекрасне" Роберто Беніньї тато придумував синові у концтаборі різні ігри та вигадки, аби уберегти його від реальності. От зараз і ми щось схоже. Ми граємо самі з собою в гру.

Бо життя людини і без війни - трагікомедія. Багато з нас і до 24-го лютого побували на власних війнах і були зранені ними, а часто навіть майже-убиті. На сімейних, родинних, стосункових, економічних, пов'язаних із важкими хворобами та нещасними випадками. Коли ніби переконливий і упевнений триб життя раптово чи повільно змінювався до невпізнаваності і ми потім думали про себе - боже, який я був дурний і наївний.

Ми жили у своїх альтернативних реальностях і уявах, вибудовували плани і малювали собі графіки майбутнього.

Ми смішили бога, як співають ТНМК.

А тепер смішимо себе.

Щосили.