Історично так повелося, що ми у своїй провінції традиційно поклонялися не лише всьому «заграничному», а й нашому «столичному», яке завше вважалося чимось вищим. Тому на гастролі театру імені Франка сходилася вишукано вбрана місцева публіка. Під час візитів київського «Динамо» на стадіоні й прилеглих вулицях яблуку не було де впасти. Коли завітав у якості кандидата в президенти харизматичний Євген Марчук, то статечні місцеві дами-журналістки навипередки намагалися сфотографуватися з ним «під ручку»… «Столичне» традиційно вважалося кращим – від київського торта і до заїжджого політичного «важковаговика»…
Не є у цьому переліку винятком і столичні журналісти. Вони ближче до епіцентру політичних подій, відповідно, краще поінформовані; мають за плечима стажування у солідних закордонних інституціях. Їхня аналітика, зазвичай, точна, аргументація переконлива…от тільки може переконати в дещо небажаному для авторів аспекті. Візьму для прикладу одного з «китів» вітчизняної журналістики - Юрія Макарова. Звернуся до нього крізь призму найгострішої нашої проблеми: масового зубожіння людей. Макаров, талановитий публіцист і витончений естет, плідно обстоює право України йти своїм обраним шляхом, не оглядаючись на «північного сусіда» і попутно викидаючи на смітник усе пов’язане з ним в царині культури, мистецтва і т.д. Однак у одній з публікацій в «Українському тижні» він пише дослівно таке: «Ніде правди діти: нафтова рента є нафтова рента, крихти з панського столу тонким шаром покривають практично всю територію «однієї сьомої суходолу»…і розумному, спритному, рукатому «хохлу» прогодуватися тут часом легше, ніж на Батьківщині»…
Читати таке отим 60 % українців, які нині перебувають за межею бідності, напевно, протипоказано – можуть виникнути деякі «неправильні» думки…Зокрема, стосовно того, яким чином «крихти з панського столу тонким шаром покривають практично всю територію «однієї сьомої суходолу», а тут, на набагато меншій території спільні зусилля влади та олігархів загнали оті сам 60% за межу бідності. Цікаво скільки отаких «розумних, спритних і рукатих» нині заробляють на життя деінде, але не на теренах «неньки»? І тут доведеться добряче пошкрябати потилицю, думаючи, чи вона справді ненька, чи все-таки зла мачуха? Справжній неньці ніби й не личить виштовхувати своїх дітей з хати й змушувати йти в пошуках кращої долі в далекі й не дуже далекі світи…