Українські серіали

Багато хто плюється від чотирисерійного “Солітнього Якова” на “1+1” і, мабуть, правильно робить, але... Воно й не могло бути добре, якщо врахувати, що режисер до того варив російське мило, а сценарист гнав кічуху. І що таке ці чотири серії? За мотивами цього однойменного роману Володимира Лиса можна було б і сто серій! Але, вочевидь, не з такими кіно-телемайстрами. І все ж помиляються ті, які кажуть, що, мовляв, краще ніякого, ніж таке. Бо краще хоч таке, ніж ніякого! І такого повинно бути багато, лише тоді з цієї кіно-телеполови може просіятися справжня зернина. Хоча, вона може з’явитися й ранше, якщо знайдеться талановиті й одержимі метою автори і, здається, вони вже на підході. Нам конче потрібні саме серіали, не так кінофільми, як телевізійна продукція. Бо ж у масовому мистецтві, яке щодня споживає найбільш масова аудиторія, хочемо ми цього чи ні, а телесеріали поза конкуренцією. Цього можуть не розуміти наші псевдоінтелектуали з львівських кав’ярень чи київського україномовного гето, яке за останній час хоча дещо й виросло, але від того не перестало бути гето, але це добре розуміє наш ворог. І ворог робить все, щоб цього не відбулося, бо лише поява серійного виробництва українських, звісно ж україномовних, серіалів здатна убезпечити масу від московитської експансії “в головах”. Домінування українських серіалів в українському телепросторі за значенням для нашої країни можна порівняти хіба із вступом до НАТО. І якщо із Альянсом поки не склалося, то із серіалами ще є шанс.