“Була у мене не робота, а казка”, каже тернопільський ветеран залізниці

Окрім поїздок, Роман Ягнюк (зліва) ще й грав в оркестрі залізничників. У професійне свято цей оркестр виступав у парку ім. Т. Шевченка. Під його музику тернополяни танцювали вальс

— Мені легше сказати, де я не був, аніж перерахувати місцевості, в яких побував, — поміхаючись, каже чоловік.

На колію він прийшов не одразу. Так сталося, що спершу навчався у текстильному технікумі в Чернівцях.

“Розрахувався за день”

— Жили ми на вулиці Над Яром — недалеко від ХБК, бавовняного комбінату, який тільки будували. Ось тато підштовхнув, і ми з товаришем вступили, — розповідає пан Ягнюк. — Тоді так було, що коли ти закінчив, то мав обов'язково відпрацювати там, куди тебе пошлють. Мене скерували на роботу у Шимкент на півдні Казахстану, це дуже близько від Ташкента. Але я туди не поїхав. Мене не хотіли через це прописувати. А я пішов до директора ХБК, і він мені порадив написати заяву у Шимкент: “У зв'язку зі складним матеріальним становищем прошу дозволити залишитися за місцем проживання”.

Із Шимкенту відписали, що не проти. Роман Ягнюк почав працювати на бавовняному комбінаті у Тернополі. Відслужив в армії і знову повернувся на комбінат.

— Робота мені подобалася, і я працював би й далі, якби була відповідна зарплата. А там давали 90 карбованців. Я не міг навіть із дівчиною у кафе чи кіно піти. Нормальний костюм у ті часи коштував 120 карбованців, туфлі — 35, — пригадує тернополянин.

Тож Роман Ягнюк вирішив змінити життя.

— Батько працював на колії і виписував газету “Львівський залізничник”. У ній я прочитав про шестимісячні курси рефрижераторників. Я за день розрахувався, хоча це було складно. Сказав, що йду вчитися у текстильний інститут, а сам — до Львова, — продовжує він.

Після завершення навчання Роман Ягнюк розпочав працювати на залізниці.

— Що особливо запам'яталося? Події 1989 року. Було так: наприкінці березня на Тернопільському м'ясокомбінаті завантажили м'ясом чотири вагони, і ми вирушили на Тбілісі. Їхали туди через Ясинувату, Ілловайськ, Ростовську область, Чечню, Нагірний Карабах, — веде далі залізничник. — У Карабаху саме припинилися бої. Натомість у Тбілісі, на площі Шота Руставелі, студенти мітингували проти росіян. Стояли з наметами біля будинку уряду. У Тбілісі жив брат мого молодшого швагра, і я з ним поїхав в Алазанську долину — садити кавуни. Ми вирішили не йти у місто з огляду на ті події. Зі мною був колега, його ім'я – Ростик, і він пішов.

І от поки Роман Ягнюк був в Алазанській долині, у Тбілісі радянські солдати побили мітингувальників.

— Ми почули про це по радіо. Били саперними лопатками... Були жертви. На під'їздах до міста поставили бетонні блоки, стояли БТРи, усіх перевіряли, — переповідає ветеран залізниці. — А Ростик ходив надвечір у місто, на площу Шота Руставелі. Там він підійшов до якогось старого грузина і запитав, як пройти до універмагу. Грузин показав на нього рукою і запитав: “Русский?”. Коло довкола Ростика почало стискатися.

Та залізничник знайшов вихід — підняв угору руку і вигукнув: “Пусть живет свободная Грузия!”. Місцеві передумали його бити, а почали розпитувати, хто він та звідки. Той сказав, що зі Львова, бо про Тернопіль у Грузії могли і не знати.

— Після цього його провели до універмагу і він щасливо повернувся до свого потяга, — підсумовує Роман Ягнюк. — Ми ж три дні мили вагони після м'яса, а тоді завантажили два вагони маргарину і два вагони рослинного жиру та виїхали через Баку на Бішкек.

Можна було їхати довкола Каспійського моря, але це забрало б сім днів. А з Баку паромом до Туркменістану 12 годин пливти, що й зробили.

— Паром був такий високий, як дев'ятиповерховий будинок, в якому я живу. А його два дизельні двигуни — як двоповерхівка, — зазначає пан Ягнюк. — У Туркменістані о годині дев'ятій-десятій вечора знялася піщана буря. Зранку я прокинувся — тихо. Стоїмо у пустелі Каракум, а вся вона - немов червоне море від мільйонів квітучих маків. Це неповторне видовище... Це було у квітні. Вже через місяць Каракум висихає і зеленіють там тільки верблюжі колючки. Я і верблюжатину їв. Схожа на яловичину.

Побував тернополянин і на Далекому Сході. Пригадує, на Сахалін навіть за Союзу пускали за особливою “візою” — боялися, щоб хто не втік до Японії.

— А ще їздили до Європи. З Румунії в Амурську область транспортували шампанське, каже чоловік. — Натомість із Владивостоку везли рибу до Шимкенту. З Угорщини возили фрукти та овочі, соки та консервації.

Було й таке, що потяг, у якому працював Роман Ягнюк, намагалися пограбувати. Це траплялося у Казахстані, Узбекистані.

— Але найбільш злодійське місце в Росії - це станція Кочетовка біля Мічурінська, — говорить чоловік. — Там, крім колії, нічого немає. Часто згадую усі свої поїздки, усе побачене по світах. Тепер здається, що була у мене не робота, а казка.

Чоловік жалкує тільки, що не сфотографував усю цю екзотику — фотоапарати мали далеко не всі.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.