"Навіщо їх рахувати, ті роки?" До ювілею талановитий режисер В'ячеслав Жила розповів про "гріхи"

Фото: Михайло Урбанський

В'ячеслав Жила більшу частину життя присвятив театру. Починав із кар'єри актора. Але, зізнається, дух режисера проявляв себе навіть під час підготовки до вистав. Бачив, як краще на сцені повести себе і йому, і його колегам. Одразу після дебюту в ролі режисера-постановника В'ячеслав Жила отримує гран-прі на міжнародному фестивалі у Ліверпулі за постановку Славоміра Мрожека “Гуляння”.

Він готував постановки, які підкорили зали в Києві, і навіть за кордоном. І тут варто врахувати, що багато глядачів за межами України не знають нашої мови. Режисер зізнається, найкраще відчуття, коли глядач проймається тим, що відбувається на сцені. У Тернополі його охрестили "Королем комедії". Сам він говорить, що комедія й справді улюблений жанр серед глядачів, але до душі і серйозні, філософські проблеми, які можна показати через акторів театру.

Крім того В'ячеслава Жилу жартома називають засновником театральної династії. Адже обоє його синів теж вже мають неабиякі здобутки в театральному мистецтві. В'ячеслав Жила – старший син – театральний продюсер, молодший Олександр Жила – актор. 

У розмові пан В'ячеслав відвертий та артистичний. Часто цитує класиків та має неабияке почуття гумору. Спілкуючись із ним, відчуваєш, що його енергія наповнює кімнату, а ти сам наче дивишся виставу, хоча й без сцени, декорацій та музичного супроводу. Щоб зробити розмову цікавішою, режисер пропонує поговорити про гріхи. Отож, розповідь подаємо від його імені. 

Про поняття "гріх" і театр

— Якось почув по телевізору роздуми одного "псевдожурналіста" про те, що журналістом є той, хто має великі рейтинги. А ти коли слухаєш такі речі, у голові одразу думка: "Шановний, але кожен журналіст має нести відповідальність за те, що він робить. Так само, як актор, як виконавець візуального мистецтва, так само як режисер. Він має нести культуру в маси."...

Чим старшим я стаю, тим більше в мене філософських міркувань. Останнім часом замислююсь над поняттям "гріх". Але не в церковному розумінні, а в життєвому. Чи усвідомлюємо ми, що таке гріх? 

Театр за своєю суттю має піднімати актуальні питання. Театр не завжди може працювати в одному жанрі, розважальному, жанрі комедії. Всі кажуть: нам в житті вистачає серйозного, в театрі ми хочемо відпочити. А питання гріха? Чи ми замислюємось над тим питанням? Чи театр, як візуальне мистецтво, досі ставить нам питання: "Чи вірно ми чинимо у житті?".

Навіть, якщо ми працюємо в жанрі комедії... Один американський дослідник доводить, що комедія показує нам правду. Вона показує нас такими, як ми є. І якщо нас завжди вчили, що комедія — це сміх, вона висміює недоліки характеру, то зараз цей жанр трохи по-іншому трактується. І це поняття не завжди означає сміх.  Театр — це одне з тих мистецтв, які мають бути максимум-відповідальними. Він має нести естетику, має нести справжнє українське слово.

Звісно, це вічна проблема поколінь. І ми часто сперечаємось, обмінюємось погляди на мистецтво. У кожного своя позиція. Але у них тече моя кров, хотіли б вони цього або ні (посміхається – прим. ред). 

Кожен з синів вибрав свій шлях. Знаєте, є "династії", коли беруть за руку і тягнуть. З молодшим взагалі цікава історія, бо я питав "Куди будеш поступати?", він мовчав, а потім тато на постановці, а він, бах, і поступив. Коли поступав старший  – я вертався з Англії, приїжджаю додому, віддаю сумку, дружина мені іншу, їду в Київ. Приїжджаю, а він вже поступив.

Був актором – став режисером

— Режисером я став з легкої руки Михайла Форгеля та Григорія Шергея. Вони запропонували мені поставити виставу Славоміра Мрожека “Гуляння”. Постановка була дуже вдалою, на фестивалі “Брюха-ха” у Ліверпулі за цю виставу ми отримали Гран-прі. Потім були й інші постановки. Однак з часом Михайло Форгель сказав, що втомився платити мені, як актору, гонорари за режисерську роботу. Сказав: іди в штат режисерів. Відтак, у 1996 році я вдруге закінчив Київський театральний інститут. Першого разу закінчив акторське відділення, а другого – режисерський факультет.

Про улюблену роль

— Чи не пробував поєднувати акторську і режисерську роботи? Зараз у виставах практично не граю. Насправді режисер і актор – це різні професії, мислення різне і світовідчуття різні.

Я ще інколи виходжу на сцену. До прикладу, у виставі "Історія кохання для дорослих", де одну з головних ролей грає Яніна Соколова, грає Гарік Карагуцький. Він, коли був в Одесі, потрапив у страшну аварію. Після того із Києві не може поїхати. А коли вистава у Львові, у Харкові, треба його замінити. І мені доводиться їхати і грати свою роль. 

Улюблена роль? ... всі. Якщо одну назвати — це Лаерф в Гамлеті. 

Якщо обирати виставу  – тут ще важче. Коли ставиш нову, вона стає улюбленою. Потім проходить час, буде інша. Які до душі?  – І "Калігула", і "Політ над гніздом зозулі". Це вистава, після якої було багато гарних відгуків, багато перемог. Коли ми ставили її у Польщі, то поляки, які не розуміли мови... плакали. Після вистави, пригадую, як актори польські кинулись обіймати наших акторів. І сльози були на очах в чоловіків. І кажуть... "Це народна українська драматургія... але як нас пройняло!". Значить кордони драматургія долає без проблем...

"Комедію ставити найважче"

— Сам я не вважаю себе "Королем". Я добре ставлю комедію. Її, до слова, ставити добре вміють мало людей. Мене, не раз запрошували ставити її в різні театри. Але сам по собі, я дуже філософський. У мене багато критичних думок. І хочеться ставити серйозні речі. І піднімати питання серйозні. Але такий період зараз, що мало хто хоче серйозно думати. Мало хто хоче дивитись в очі самому собі. 

Смішним бути завжди важко. Це невтомна робота. Аби глядач в залі думав, що все невимушено і легко.

"Були провальні вистави"

Провали були. Це треба усвідомити. Характер людини: вчитись на своїх помилках. Коли ти вкладаєш щось у виставу і не завжди це розуміє глядач  – винен ти. Отже ти не зміг це правильно показати.

Були провальні вистави. Не одна...

Переживав? Переживав важко. Можна з вікна кинутись... Коли ти розумієш це, виходиш на вулицю, і в тебе враження, що усі хто навколо, знають про це. Дивиться на тебе і каже: "Ага, ти погано поставив, ти бездарність, нащо ти цим займаєшся". А є люди, у яких це відсутнє. Ми говорили на початку про гріх. 

Пишаюсь тим, коли щось вдається

– Коли в тебе щось вдається, коли в акторів щось вдається, у твоїх дітей. Так, тоді я пишаюсь. І гріх це або ні, теж питання. Але завжди приємно, бо думаєш, і твоя часточка там є.

Чим для мене є ця цифра "60"? Особливо значення цифрам не надаю. Киваю головою і думаю: "Підсумки підбивати ще рано". Звісно, комусь це немало. Але, зрештою, навіщо їх рахувати, ті роки?

Планів на постановки ще багато. Можливо, і найуспішніша з них всіх ще попереду. 

Довідка

В’ячеслав Жила народився 8 лютого 1961 року у Києві. У 1979 році закінчив Київську середню школу №203. Після закінчення школи працював робітником на заводі, потім служив в армії.

Після служби в армії поступив на акторське відділення Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, яке закінчив у 1985 році.

У 1996 році закінчив режисерський факультет цього ж навчального закладу. Вчився у народного артиста СРСР Сергія Данченка.

З 1985 до 1989 року працював у Чернігівському обласному театрі. З 1989 року працює у Тернополі. За роки акторської роботи зіграв більше двадцяти ролей у театрі, знімався у п’яти фільмах. Одружений, батько двох дітей, має онуків.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.