В'ячеслав Жила більшу частину життя присвятив театру. Починав із кар'єри актора. Але, зізнається, дух режисера проявляв себе навіть під час підготовки до вистав. Бачив, як краще на сцені повести себе і йому, і його колегам. Одразу після дебюту в ролі режисера-постановника В'ячеслав Жила отримує гран-прі на міжнародному фестивалі у Ліверпулі за постановку Славоміра Мрожека “Гуляння”.
Він готував постановки, які підкорили зали в Києві, і навіть за кордоном. І тут варто врахувати, що багато глядачів за межами України не знають нашої мови. Режисер зізнається, найкраще відчуття, коли глядач проймається тим, що відбувається на сцені. У Тернополі його охрестили "Королем комедії". Сам він говорить, що комедія й справді улюблений жанр серед глядачів, але до душі і серйозні, філософські проблеми, які можна показати через акторів театру.
Крім того В'ячеслава Жилу жартома називають засновником театральної династії. Адже обоє його синів теж вже мають неабиякі здобутки в театральному мистецтві. В'ячеслав Жила – старший син – театральний продюсер, молодший Олександр Жила – актор.
У розмові пан В'ячеслав відвертий та артистичний. Часто цитує класиків та має неабияке почуття гумору. Спілкуючись із ним, відчуваєш, що його енергія наповнює кімнату, а ти сам наче дивишся виставу, хоча й без сцени, декорацій та музичного супроводу. Щоб зробити розмову цікавішою, режисер пропонує поговорити про гріхи. Отож, розповідь подаємо від його імені.
— Якось почув по телевізору роздуми одного "псевдожурналіста" про те, що журналістом є той, хто має великі рейтинги. А ти коли слухаєш такі речі, у голові одразу думка: "Шановний, але кожен журналіст має нести відповідальність за те, що він робить. Так само, як актор, як виконавець візуального мистецтва, так само як режисер. Він має нести культуру в маси."...
Чим старшим я стаю, тим більше в мене філософських міркувань. Останнім часом замислююсь над поняттям "гріх". Але не в церковному розумінні, а в життєвому. Чи усвідомлюємо ми, що таке гріх?
Театр за своєю суттю має піднімати актуальні питання. Театр не завжди може працювати в одному жанрі, розважальному, жанрі комедії. Всі кажуть: нам в житті вистачає серйозного, в театрі ми хочемо відпочити. А питання гріха? Чи ми замислюємось над тим питанням? Чи театр, як візуальне мистецтво, досі ставить нам питання: "Чи вірно ми чинимо у житті?".
Навіть, якщо ми працюємо в жанрі комедії... Один американський дослідник доводить, що комедія показує нам правду. Вона показує нас такими, як ми є. І якщо нас завжди вчили, що комедія — це сміх, вона висміює недоліки характеру, то зараз цей жанр трохи по-іншому трактується. І це поняття не завжди означає сміх. Театр — це одне з тих мистецтв, які мають бути максимум-відповідальними. Він має нести естетику, має нести справжнє українське слово.
Звісно, це вічна проблема поколінь. І ми часто сперечаємось, обмінюємось погляди на мистецтво. У кожного своя позиція. Але у них тече моя кров, хотіли б вони цього або ні (посміхається – прим. ред).
Кожен з синів вибрав свій шлях. Знаєте, є "династії", коли беруть за руку і тягнуть. З молодшим взагалі цікава історія, бо я питав "Куди будеш поступати?", він мовчав, а потім тато на постановці, а він, бах, і поступив. Коли поступав старший – я вертався з Англії, приїжджаю додому, віддаю сумку, дружина мені іншу, їду в Київ. Приїжджаю, а він вже поступив.
— Режисером я став з легкої руки Михайла Форгеля та Григорія Шергея. Вони запропонували мені поставити виставу Славоміра Мрожека “Гуляння”. Постановка була дуже вдалою, на фестивалі “Брюха-ха” у Ліверпулі за цю виставу ми отримали Гран-прі. Потім були й інші постановки. Однак з часом Михайло Форгель сказав, що втомився платити мені, як актору, гонорари за режисерську роботу. Сказав: іди в штат режисерів. Відтак, у 1996 році я вдруге закінчив Київський театральний інститут. Першого разу закінчив акторське відділення, а другого – режисерський факультет.
— Чи не пробував поєднувати акторську і режисерську роботи? Зараз у виставах практично не граю. Насправді режисер і актор – це різні професії, мислення різне і світовідчуття різні.
Я ще інколи виходжу на сцену. До прикладу, у виставі "Історія кохання для дорослих", де одну з головних ролей грає Яніна Соколова, грає Гарік Карагуцький. Він, коли був в Одесі, потрапив у страшну аварію. Після того із Києві не може поїхати. А коли вистава у Львові, у Харкові, треба його замінити. І мені доводиться їхати і грати свою роль.
Улюблена роль? ... всі. Якщо одну назвати — це Лаерф в Гамлеті.
Якщо обирати виставу – тут ще важче. Коли ставиш нову, вона стає улюбленою. Потім проходить час, буде інша. Які до душі? – І "Калігула", і "Політ над гніздом зозулі". Це вистава, після якої було багато гарних відгуків, багато перемог. Коли ми ставили її у Польщі, то поляки, які не розуміли мови... плакали. Після вистави, пригадую, як актори польські кинулись обіймати наших акторів. І сльози були на очах в чоловіків. І кажуть... "Це народна українська драматургія... але як нас пройняло!". Значить кордони драматургія долає без проблем...
— Сам я не вважаю себе "Королем". Я добре ставлю комедію. Її, до слова, ставити добре вміють мало людей. Мене, не раз запрошували ставити її в різні театри. Але сам по собі, я дуже філософський. У мене багато критичних думок. І хочеться ставити серйозні речі. І піднімати питання серйозні. Але такий період зараз, що мало хто хоче серйозно думати. Мало хто хоче дивитись в очі самому собі.
Смішним бути завжди важко. Це невтомна робота. Аби глядач в залі думав, що все невимушено і легко.
Провали були. Це треба усвідомити. Характер людини: вчитись на своїх помилках. Коли ти вкладаєш щось у виставу і не завжди це розуміє глядач – винен ти. Отже ти не зміг це правильно показати.
Були провальні вистави. Не одна...
Переживав? Переживав важко. Можна з вікна кинутись... Коли ти розумієш це, виходиш на вулицю, і в тебе враження, що усі хто навколо, знають про це. Дивиться на тебе і каже: "Ага, ти погано поставив, ти бездарність, нащо ти цим займаєшся". А є люди, у яких це відсутнє. Ми говорили на початку про гріх.
– Коли в тебе щось вдається, коли в акторів щось вдається, у твоїх дітей. Так, тоді я пишаюсь. І гріх це або ні, теж питання. Але завжди приємно, бо думаєш, і твоя часточка там є.
Чим для мене є ця цифра "60"? Особливо значення цифрам не надаю. Киваю головою і думаю: "Підсумки підбивати ще рано". Звісно, комусь це немало. Але, зрештою, навіщо їх рахувати, ті роки?
Планів на постановки ще багато. Можливо, і найуспішніша з них всіх ще попереду.
В’ячеслав Жила народився 8 лютого 1961 року у Києві. У 1979 році закінчив Київську середню школу №203. Після закінчення школи працював робітником на заводі, потім служив в армії.
Після служби в армії поступив на акторське відділення Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, яке закінчив у 1985 році.
У 1996 році закінчив режисерський факультет цього ж навчального закладу. Вчився у народного артиста СРСР Сергія Данченка.
З 1985 до 1989 року працював у Чернігівському обласному театрі. З 1989 року працює у Тернополі. За роки акторської роботи зіграв більше двадцяти ролей у театрі, знімався у п’яти фільмах. Одружений, батько двох дітей, має онуків.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 17 від 24 квітня 2024
Читати номер