Степан Процик - людина з обмеженими фізичними можливостями і з необмеженою любов'ю до своєї маленької батьківщини та людей, що живуть поряд. Пан Процик народився у селі Лопушани Зборівського району. Рідне село для нього завжди було особливим місцем, тому і зараз чоловік часто навідується сюди і намагається покращити благоустрій для мешканців.
- В дитинстві я був дуже непосидючий. Пам’ятаю, як одного разу мама мила мені спину і помітила горбик, - пригадує пан Степан. - Я тоді був в третьому класі. Мене повезли до лікарів. Ми часто їздили у лікарні. Говорили всяке. я боявся, що зовсім не зможу ходити. Доводилось носити важкий залізний протез. Але зараз, Слава Богу, я можу ходити своїми ногами.
Після закінчення школи Степан Процик та більше трьох десятиліть пропрацював бухгалтером на одному із Тернопільських підприємств. У розмові чоловік часто говорить про Бога та каже, що завдяки Йому він зміг зібратись та
- Я дякую Богу, що я влаштувався працювати на “Текстерно”. Там добрі люди, - говорить пан Процик, - І тепер, коли я йду по місту, люди підходять до мене, вітаються, дякують. Коли я залишив комбінат - то важко було на серці. Але з Божою допомогю я вистояв і знайшов себе в життя
Чоловік розповідає, що саме любов до Бога та односельців надихають його на гарні справи.
- Я хотів звести капличку Матері Божої біля свого дому ще коли мама жила, - пригадує Степан Процик. - Але вдалося це зробити лише до другої річниці з дня її смерті. Я дякую людям, які мені допомогли в цій справі і в інших, які я продовжував робити.
Згуртував односельців пан Степан і для побудови автобусної зупинки, яку планували вже кілька років, знайшов меценатів і для відновлення хреста січовим стрільцям та ще двох капличок в селі. Допомагав у реставрації церкви.
- Я був на похороні Василя Приймака, що жив у сусідньому селі та загинув в АТО, - каже пан Процик. - Його бабця - моя сусідка і я вирішив, що треба вшанувати його пам’ять і пам’ять усіх, хто віддав життя за мир.
Пан Степан розповідає, що було непросто встановити пам’ятник, бо у селі було багато противників, але знайшлися йі ті, хто підтримав односельця.
- Зі своєї пенсії я не дуже багато можу зробити, хоч і відкладаю багато, щоб залишити після себе щось добре в цім світі, - говорить пан Процик. - Часто доводиться оббивати пороги впливових людей, але всі розмови з ними закінчуюються обіцянками. Хоч вони мають можливість допомогти. Я дуже хочу подякувати братам Процик з села Гукалівці.
- Я хочу, щоб всі навколо розуміли, що людей з інвалідністю не треба жаліти, - говорить пан Процик. - Ми можемо багато зробити і хвороба не буде заважати. Я інвалід, але я хочу зробити щось і зроблю це. Ви можете допомогти, але жаліти не треба.
Пан Степан каже, що сам може пересуватись вільно містом, але через хворобу почав звертати увагу на те, що людям з обмеженими фізичними можливастями створено дуже мало пристосувань.
- Коли людина здорова - вона не помічає того, і я бажаю всім, щоб здорові були. Але найперше, щоб не опускали рук і хотіли зробити щось. Щоб щось в цьому світі лишити після себе, - каже Степан Процик.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 6 від 5 лютого 2025
Читати номер