«Майдан триватиме доти, доки люди не побачать змін», - доброволець з Тернополя

Олександр Данилюк до подій 2013 року на Хрещатику, працював у торгівлі, сфері виробництва, брав участь у бізнес-проекті. Побачивши несправедливість до студентів, яких побили на Майдані Незалежності, покинув все і разом з друзями поїхали до Києва. Прибувши до столиці, їх зарахували до 28-ї сотні. Завдання - забезпечення миру та порядку на Хрещатику, недопущення прориву тітушок і «Беркуту» з боку готелю «Козацький». Події на вул. Грушевського, пожежа у будинку профспілок, вбивство побратимів на вул. Інститутській залишилися у його пам’яті.

• Було дуже холодно, - пригадує Олександр, - довелось вдягати багато одягу, стояли на чергуваннях в морози, дощ та вітер, але цей одяг часто рятував нас від вибухів шумових гранат та гумових куль, які вистрілювали по нас із помпових гвинтівок.

Майдан у Києві поступово переростав у збройний конфлікт на Сході України. Отримавши сигнал SOS! про потребу добровольців на Донбасі, фактично з Києва разом з іншими вони вирушили боронити українські землі від сепаратистів та проросійських найманців. Вороги щодня захоплювали державні установи, банки, школи, катували мирних мешканців, які бодай словом підтримували Україну. Після Майдану хлопці приїхали насамперед у Бєлбасовку Донецької області, що під Слав’янськом. У складі Національної Гвардії України охороняли блокпости, які були закріплені за ними, виконували розвідувальні операції. Влітку 2014 року, Олександр перевівся служити до товаришів на Луганщину в добровольчий батальйон «Айдар», від початку формування - це був батальйон територіальної оборони «Луганськ». Згадує, як разом з такими ж побратимами стримували російську навалу, що повзла в Україну з напряму Ростова. Розповідає про населенні пункти де велись найзапекліші бої - Щастя, Металіст, Побєда, Кримське, Хрящувате, Новосвітлівка та інші...

• На відміну від добре екіпірованої та оснащеної армії сепаратистів і російських найманців, яких було втричі більше за кількістю особового складу і техніки, протистояти було надзвичайно важко, - ділиться  враженнями Олександр. – Але тоді допомагав справжній дух українців - патріотів, відбивались до останнього, аби не дати московському чоботу переступити нашу землю.

Від початку бойових дій на Сході України добровольці захищали державу за покликом душі, мало хто на той час отримував зарплату, інші дивіденди. Воювали, виконували обов’язок захищаючи Батьківщину в найзапекліших місцях, часто офіційно не оформлені, несли тягарі військової служби лише на громадянських засадах, адже кожна хвилина була на вагу життя.

У чому різниця воїнів добровольців від інших військових ?

• На моє переконання, різниця є. Тоді мотивацією, щоб йти на військову службу були не гроші, ми вигравали за рахунок вольових, якостей, людських, патріотичних, разом з хлопцями робили чудеса, адже гібридна війна проти України змушувала кардинально і швидко перекваліфіковувати себе у професії. Вчитель географії за короткий час ставав снайпером, інженер з виробництва - навідником гармати, музикант - розвідником. Все це давало змогу знищувати сепаратистів, а разом з ними кадрових російських військових - псковських чи рязанських десантників, ворогів спецпідрозділів «Гюрза» чи «Вітязь», байдуже, усіх ворогів відправляли туди, де їхнє місце...

Часто за допомогою сучасного російського обладнання, хвилі наших радіостанцій та розмови перехоплювали, нерідко це ставало приводом для роботи ворожої артилерії по наших цілях.

• Пригадую стріляли до тих пір, поки не влучили в машину, де був наш мобільний телефон. Мабуть, він був наводкою, за допомогою якого вирахували наші позиції. Тоді нормального зв’язку у нас не було, його практично знищили і ми не знали, що відбувається, не могли доповісти про обстріли чи нормально виконати бойове завдання. Було, волонтери привезли нам супутникові телефони. Багато командирів тримали зв’язок саме через такі пристрої, бо використовували їх там, де взагалі відсутній наземний, або стільниковий зв'язок. Були також в тилу й свої «щурі», які зливали наші позиції. Замість бойових патронів привозили холості, давали вказівки зайняти місця на визначених ділянках де чатувала засідка. Тому не раз колона змінювала маршрут пересування, їхали в об’їзд і тим самим зберегли собі життя, - згадує Олександр Данилюк.

За період військової служби Олександр найбільше переживав за своїх рідних та підлеглих. На посаді командира роти у його розпорядженні були 64 бійці, проблеми і психологічний стан кожного із них лежали на відповідальності командира.  

• Одного разу йшов бій за Новосвітлівку і Хрящовату, операція затягнулася на два тижні, замість запланованого одного, можливості подзвонити додому не було, а вдома чекали рідні, переживали, знали, що знаходжусь там, чому він не дзвонить ?…. Тоді я отримав поранення, контузію, потім лікувався в госпіталі. Чув від знайомих що в Києві була по мені хвилина мовчання, думали що я загинув, - розповідає боєць.

Після добровольчого батальйону Олександр підписав контракт з окремою артилерійською бригадою. За чотири роки служби пройшов шлях від солдата, сержанта до офіцера. Від заступника командира 28-ї сотні, до командира відділення, а тепер взводу. Попереду служба за контрактом, адже продовжив його знову, в майбутньому планує реалізовувати себе по військовій лінії.

Чому обрав службу саме в артилерійській бригаді ?

• Вдома я не був три роки, а в мене тут сім’я, тут хороша бойова частина. Можливо комусь знадобиться досвід, який я отримав під час виконання завдань в АТО, залюбки передам його іншим, які теж бажають в армії чогось навчитись.

Які цінності наслідували у добровольчих батальйонах ?

• У відносинах між солдатом та офіцером була своєрідна субординація, здебільшого переважала дружба. Якщо командир хороша людина – за ним підуть у вогонь та воду. Там поважали один одного, кожен вмів підставити своє плече незважаючи на звання чи посаду. Командир поважав солдата, а солдат відносився з повагою до командира.

На вашу думку що потрібно, щоб закінчити війну на Сході України?

• Щоб закінчити це протистояння, перш за все українці повинні бути сильними, ми повинні об’єднатись в один кулак і не доведи Господи дати себе розколоти. Тверезо зваживши всі за і проти, брати участь у державних процесах, вибирати гідних, не продаватися за гречку, не піддаватися на провокації проплачених політтехнологів. Війна може скоро закінчитись, але не закінчиться Майдан. Він триватиме до тих пір, поки люди не побачать змін в країні, за які боролись, за що загинули кращі. Сьогодні хлопці з добробатів всі є на зв’язку, зустрічаємось ми в різних організаціях, громадських, волонтерських спілках, всі розуміють, якщо доведеться вступити знову в бій – підуть усі, обов’язково. Але якщо говоримо про зміни, повторюсь, - їх треба починати кожному із себе. В країні є потенціал, є народ, але цього замало. Треба ламати стереотипи, змінювати підходи до сьогодення, брати від життя краще. Якщо замінити обгортку не змінивши якості продукту - це буде лиш тимчасовий хід, але ніяк не справжній, той який себе зарекомендує. Хотілось би, щоб у майбутньому не знищили той стержень, який був на початках гібридної війни, основний рушій який зробив свою справу, завдяки якому в нас сьогодні є держава, а разом з нею ми.

Автор: Юрій Кульпа, прес-офіцер 44 окремої артилерійської бригади

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.