Тікали з рідного Харкова, який бомбили й обстрілювали. Бо рятувала ще ненародженого первістка

• Найбільше після перемоги, чого хоче Оля, — це зустрітись із чоловіком, який залишився в небезпечному Харкові і волонтерить. Проте, каже майбутня мама, Андрій зараз там потрібніший.
• Щойно Оля з мамою приїхала до Тернополя, питали, де і чим можуть бути корисними. А тоді пішли в одну зі шкіл плести «кікімори» — і це попри вагітність жінки. Окрім того, Оля працює дистанційно заступником головного бухгалтера та щораз закохується у наше місто. Каже, воно дуже нагадує її рідний Харків.

— Якби не моя вагітність, я нікуди й не їхала б, хоча, зізнаюсь, там було дуже страшно, коли літали літаки, а моє місто бомбили та обстрілювали, — поділилась Ольга (прізвища жінка просила не називати у публікації – прим. авт.). — Я проживала на першому поверсі. І, коли почали обстрілювати місто, перші дні бігала до підвалу. Там було дуже холодно і сиро. В моєму положенні це небезпечно. Тому надалі просто сиділа вдома – між двома стінами.

32-річна Ольга зараз у Тернополі. Приїхала до нашого міста разом з мамою, яка проживала у Лозовій, що в передмісті Харкова. З рідного міста Оля вибиралась зі знайомими 3 березня, мама переїхала до Полтави наступного дня.

— Ми просто їхали. Не знали куди, на скільки часу. Просто тікали, аби зберегти свої життя і життя ще ненародженого онука. І сподівались, що це ненадовго, — поділилась пані Людмила. — І Харків бомбили, й в Лозовій гатили. Це дуже страшно…  

Все вибухало, будинки руйнувались, балкони виривало

Жінки майже два місяці перебували у Полтаві, звідти переїхали до нашого міста. Вже коли були тут, Людмила дізналась, що пошкодило її дім. Сама будівля більш-менш ціла, але залишилась без вікон.

— У нас жах, що творилось, — зупинивши розповідь на мить продовжила пані Людмила. — Коли все навколо вибухало, будинки серйозно пошкодило. Балкони виривало. Двері в квартирах вилітали. Кілька днів тому вгатили по будинку культури, а я від нього жила метрів 50-100.

Жінки намагаються жартувати, мало не крізь сльози. Мати каже, вони із вагітною донькою – як перекотиполе. Куди їхали – не знали. Коли повернуться і чи повернуться додому взагалі – питання досі відкрите.

— Чоловік доньки залишився у Харкові, волонтерить при Червоному хресті, — пригадує пані Людмила. — А ми з нею фактично тікали. Оля з друзями їхала машиною з Харкова, я наступного дня потягом до них приїхала. Знайомі дітей допомогли знайти квартиру. Там нас було 3 сім’ї. Два місяці проживали. Хто вирішив повертатись, хто за кордон поїхав. А ми з Олею – в Тернопіль.

З житлом у нашому місті допомогли знайомі родичів. Тому жінки принаймні знали, що приїдуть до Тернополя і матимуть прилисток і дах над головою. В Тернопіль приїхали 13 травня. Жінки жартують, що це була п’ятниця, 13-те, але сподіваються, це містичне цисло стане для них щасливим.

— Нам дуже Тернопіль сподобався, особливо мені, — каже майбутня мама Оля. — Він мені чимось нагадує рідний Харків. Але, зізнаюсь, я дуже сумую за рідним містом. Тим паче, там залишився чоловік Андрій.

Все життя помістилось в один наплічник

Пара разом вже 8 років, з них 5 — в офіційному шлюбі. Подружжя навчалось в одному вузі – у Харківському авіаційному інституті, на одному факультеті, ще й в одному гуртожитку проживали. Але тоді навіть не дивились у бік один одного. А зустрілись через 4 роки після випуску – поговорили і невдовзі зрозуміли, що не можуть один без одного. З авіацією, адже саме цього напрямку був вуз, де навчались обоє з подружжя, у жодного з них зараз робота не пов’язана. Андрій працював у різних галузях, Оля - заступник головного бухгалтера мережі ресторанів швидкого харчування. Все було добре, доки не почалась війна і обстріли, які застали вагітну жінку в ліжку.

— Це була 5 ранку, я прокинулась від слів чоловіка: «Збирай документи, схоже, почалось...», — пригадує Ольга. — Я подзвонила мамі, вона навіть не знала, що почалась війна. А далі днів 8 я бігала з підвалу в квартиру і назад. Цей марафон тривав цілодобово. Залишатись у підвалі довго не могла, бо там холодно і сиро, в моєму положенні, самі розумієте. Трохи стихало – я піднімалась у квартиру. Знов вибухало – бігли у підвал. Наше перше УЗД з чоловіком, до речі, теж відбувалось під час обстрілів. Ми бігли з консультації, коли бомби летіли. Але буквально «летіли» самі на адреналіні, бо тоді дізнались, що у нас буде дівчинка, і з дитиною все в порядку.

Найболючіша тема, на яку не може говорити…

Минуло трохи більше тижня війни, і друг чоловіка вирішив вивозити з небезпечного міста наречену, маму і брата. В авто було одне вільне місце, і його запропонували Ользі.

— У мене із собою був один наплічник з речами і документами, — всі теплі речі на мені, до наплічника кинула рушник, кросівки, пару футболок, штани і документи, — пригадує Оля. — Все життя помістилось в один наплічник.

Коли приїхали в Полтаву, проживали в одному помешканні з людьми, яких фактично вперше у житті бачили. Зв’язок із чоловіком телефоном, як дуже сильно сумувала – дзвонила на скайп або вайбер, аби побачити кохану половинку. Ольга продовжувала працювати дистанційно бухгалтером, але заробітки стали суттєво меншими, бо заклади не працювали як слід.

— Дуже скучила за чоловіком, але нійбільше хочу, щоб по швидше закінчилась війна, щоб була можливість все відбудувати і щоб життя стало ще кращим, аніж було до війни, — ділиться мріями Ольга. — Поки, на жаль, це неможливо. Бо в рідному Харкові щодня щось «прилітає». І мені, вагітній, туди повертатись не можна. Бодай заради нашої донечки.

Найважче було бачити у новинах та соцмережах розруху та у що перетворилось її рідне місто, зізналась Ольга. Хоча намагається про це не думати та щораз «притягувати» в уяві картинки квітучого Харкова, який запам’ятався.

— Дуже непокоїть доля моєї куми та 5-річного похресника, вони проживають в Ізюмі, а самі бачите, що там коїться, — поділилась Ольга. — З ними немає зв’язку від початку березня. Де вона, що з нею, з малим Данилком і чоловіком – я не знаю. Її батько теж пропав на початку війни. Поїхав за гуманітарною, за їжею – і не повернувся. Вибачте, це досить болюча тема, я не можу про це більше говорити…

У липні Оля піде в декрет, тоді ж займатиметься збором необхідних для пологового речей та облаштуванням всього, потрібного малечі. Наразі вона у вільний час разом із мамою волонтерить у Тернополі – плете «кікімори» для військових. І мріє, аби війна скоріше закінчилась, аби обійняти чоловіка та подарувати йому таку довгоочікувану донечку. Найзаповітніша мрія — аби це все трапилось у рідному Харкові, безбожно зруйнованому війною і рашистами…

Фото зруйнованого Харкова – з сайту Харківської обласної військової адміністрації

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.