У мене 22 дітей, усі рідні: Світлана Рожицька з Тернопільщини про сім'ю, Різдво і любов

Усіх дітей нам дав Бог. Так про свою сім’ю говорить Світлана Рожицька з Підволочиська, що на Тернопільщині. Всього в родинині 22 дітей. Старші вже живуть окремо. З нею  — 12. Різниці між рідними по крові і рідними в душі жінка не робить. Каже, усі її.

Більшість дітей з’являлись в її родині саме в період новорічно-різдвяних свят. Теплу історію великої родини та великої любові розповідаємо вам в час, коли трапляються дива. 

Із сім’єю Рожицьких наша редакція познайомилась ще кілька років тому, коли вона була ще не в теперішньому складі.У 2018-му ми були гостями у їх домі. Як це було, читайте тут

Тоді пані Світлана була мамою п’яти власних та п’яти прийомних дітей. Зараз у неї їх 22-є та вже п’ятеро онуків. 

Жінка каже, що не вважає свій вчинок надзвичайним і забирає дітей в сім’ю не для подяки, а навпаки вдячна малим, адже вони відкрили інше значення слова «любов».

Багата на дітей родина зараз мешкає у Підволочиську. Дехто зі старших дітей має вже власні сім’ї і живе окремо, але про братів, сестричок та батьків не забуває ніхто. Щороку на Різдвяні свята за великим столом збираються всі діти Рожицьких. 

Мама і бабуся для великої родини

На запитання скільки у неї дітей жінка посміхається: «Я вже перестала їх рахувати». 

 —  Дорослі діти вже живуть окремо, але не перестають бути моїми дітьми, усі приїжджають, допомагають, спілкуються. Зараз зі мною живе 16 дітей. Чимале сімейство,  —  каже Світлана Рожицька.  — Найстаршому, рідному синові 32 роки, він одружений, живе в Тернополі. Наймолодшій донечці 9 років. 

Створювати будинок сімейного типу Рожицькі не планували. Кажуть, що так за них вирішив Бог. 

 —  Перша дитина в нас появилась в 2000-му році. Дівчинці, яка до мене прийшла, було вже 17 років, у неї вади слуху і мовлення. У неї не було ні батька, ні мами. Померла і бабуся, до якої дитина мала повернутись після інтернату. Їй було нікуди йти,  —  розповідає історію першої дитини Світлана.  — У мене на той час було двоє власних дітей, народився третій вже при новій сестричці. Валя його вибавила, тому він її дуже любить. Ця дівчинка жила в мене шість років, потім пішла жити окремо. Зараз вийшла заміж і в мене вже є внучка. Дитина безподобна, очі голубі… океан. А мій син, якого бавила Валя, став її хресним татом. 

Усього в пані Світлани вже п’ятеро онуків. Скоро має народитись шостий.

Щастя бути батьками «важких» дітей 

Більшість дітей Світлана та Андрій Рожицькі брали під опіку вже в старшому віці. І їх долі варті цілих романів, а інколи і трилерів. Жінка каже, що відкрила двері свого дому для тих, кого не хотів брати ніхто. 

 —  Перший час, коли діти з інтернату приходять у сім’ю, вони не відкриваються, вони ніколи зразу не розказуватимуть про те, що пережили. Але з часом, коли бачать, що тут їх не обманюватимуть, не зрадять, відкриваються. І від того болю, що довелось їм пережити, волосся дибки встає. І з ненавистю борешся, і з болем… І з шоком від того, що в світі є стільки людської злості по відношенню до дітей,  —  продовжує багатодітна мама. 

Жінка готова боротись і з моральними проблемами  дітей, з проблемами зі здоров'ям, зі страхами та упередженнями. Бо знала: вона зможе зробити їх щасливими. 

 — Я казала: дайте безпроблемних дітей тим, хто не зможе впоратись з «важкими». Я не безхарактерна, попробуємо поборотись за вирішення їх проблем, попробуємо пройти їх разом, — каже співрозмовниця. — Їх ніхто би не взяв. Я брала дітей, яким було 16, 14 років.  Одну дівчинку я взяла, якій був 21 рік. Її мали переводити в геріатричний заклад, я оформила довічну опіку над нею. У неї ІІ група психіатрії, довічна. Вона уже сім років живе в нас. 

Разом з дітьми пані Світлана вчиться вирішувати конфлікти, прощати, розуміти помилки.  

— Найважче було не робити різниці між своїми та прийомними дітьми. Я розуміла, що моїм дітям теж буде нелегко. Чесно, я розумію, що мої діти мені дорогі, і я сама себе ловила на думці, що мені хочеться зробити різницю. Але я дякую, що в мене є ці діти і що вони мені показали, що я можу бути іншою. Діти, як лакмусові папірці, і не вони мені мають дякувати, а я їм за те, що вони навчили мене любити те, що декому неможливо любити в цьому житті. 

Звикла готувати багато

Спочатку родина, що постійно збільшувалась, жила в Бережанах, там у них є дім, але він був малим, щоб у ньому жити всім. 

— Чотири роки тому ми переїхали в новий дім, купили також будинок для двох наших дівчат, які вже повнолітні і можуть жити самі, часто бачимось. Моє головне завдання не дати дітям якісь матеріальні статки, хоча, зрозуміло, що кожного хочеться забезпечити житлом на майбутнє, кожному дати найкраще. Але моє головне завдання навчити їх бути «своїми» в суспільстві, вміти піклуватись самим про себе. 

У новому будинку усім жити зручніше. Майже у всіх дітей є власні кімнати. У побуті старші допомагають молодшим. 

— Звісно, приготувати обід на 10-12 людей щодня — заняття не з простих. Я звикла вже готувати багато: на кілька днів вперед не наготовую. У нас ще собаки, коти, домашнє господарство. Є кури, качки, вівці, дві корови. Старші дівчата живуть окремо, то я їду допомагаю їм. Там живе моя прийомна донька, яка має трьох маленьких діток і виховує їх без чоловіка. Я мушу їм помогти, бо сама вона ради не дасть, — каже мама, — фізично важко, так. 

Хоча моменти, які примушували опустити руки, були. Проте, про свої рішення жінка не жаліла ніколи. 

— Це не просто ти поставив собі ціль набирати дітей. Я сама ніколи б не подумала, що матиму таку велику сім’ю. Діти приходять в твоє життя незаплановано. Хоча, коли була молода, в лікарні познайомилась з дитиною-сиротою. Тоді мені був 21, і я задумалась про те, щоб взяти дитину з інтернату, — згадує співрозмовниця. 

 

Різдвяні свята особливі

Жінка каже, що кілька років поспіль родина поповнювалась саме перед різдвяними святами. 

— Є у мене дочка, яка моя далека родичка. У неї теж є вади. Я дізналась, що мама залишила її в пологовому одразу після народження. Два роки я ходила її провідувати, потім на певний час втратила зв’язок. Я розшукала її, коли вона вже мала 8 років. Я бігала по всій родині і просила забрати її звідти. Тоді мене не підтримав ніхто. Я не здалась. Спочатку брала її на свята, а далі вирішила робити документи на опіку. Я оббивала пороги всіх можливих установ, здавалось, що потрібно дійти до президента, щоб я могла забрати дитину-інваліда в родину. Але я таки добилась свого, і забрала дитину, коли їй було 13 років. Це було перед Миколаєм. 

Далі з інтернату, де вона жила, в родину забрали подругу дівчини, а потім ще одну. Усі троє мають інвалідність. Найменші діти живуть в родині три роки і теж прийшли в період зимових свят. 

Кілька років тому сім’я вирішила стати учасниками волонтерської ініціативи «Запроси дитину на свята, канікули у родину», яку щороку організовує благодійний фонд «Майбутнє сиріт». Тоді, на Різдвяні свята гостювати до них прийшли сестрички Люба і Настя. А за два тижні, коли час було повертатись назад в інтернат, і батьки і діти не змогли з ними попрощатись. Так родина стала ще більшою. 

У мене достатньо любові для всіх 

На запитання чи не було страшно не впоратись з дітьми, пані Рожицька відповідає однозначно «Ні». 

— Я чітко знаю, чого я хочу і для чого. З жалості не треба брати дітей. Їх жаліють, коли приходять в сиротинці на свята і показово дарують цукерки. Якщо ви лише жалієте дитину — вона вас розчарує. Бо кожен має свій характер, свої проблеми, — говорить вона.  — Хтось називає мене строгою мамою. Так, можливо, але я мушу дітям показати, що цей світ має свої правила, за якими в ньому живуть. А хтось навпаки каже: «Для чого ти їм стільки прощаєш». Це мене теж обурює. Бо ви не знаєте, що пройшла ця дитина перед тим, як зробити такий вчинок. 

Історії, дітей, які приходять в сім’ю з інтернатних закладів, шокують і саму жінку. Але вона каже: любов усе виправляє. Тому ніколи не заперечує, аби її діти спілкувались із кровними родичами. 

— Я знала, що в мене достатньо сил і любові, щоб дати її дітям. Я їм показала, якою має бути сім’я. Коли вони підуть — вони будуть знати, що таке любов, що таке родина. Я знаю, що таке інтернати і вони роблять дитину непристосованою до життя. Як дитина може знати, що таке коли батьки люблять і обіймають. З кіна? Дівчинка прийшла в 16 років до мене, ми готували шашлик і вона каже мені: «Мам, я перший раз їм шашлик, я бачила тільки по телевізору». То як потім, коли вона вийде за межі того закладу, вона буде знати як будувати стосунки, миритись, готувати свята, подорожувати? — роздумує мама. — Я не кажу, що діти поживуть в мене рік, два, п’ять і стануть ідеальними, але знаю точно, що вони будуть знати як будувати відносини з іншими.

Залишайте минуле в минулому 

П’ятниця в родині Рожицьких — сімейний день. За вечерею тоді збирається вся родина. Вони вимикають телефони, запалюють свічки та присвячують час один одному. Такі вечері зближують усіх і дають зрозуміти найцінніше: ти в цьому світі не сам. 

Коли в одному домі живуть стільки людей з непростими характерами і долями, бувають і конфлікти, образи. І на такий випадок, у родині Рожицьких є ще одна сімейна традиція: прощання з минулим. 

 — Ми вчимося позбуватись образ, відпускати минуле. Через кілька місяців після того, як діти до нас приходять, ми виходимо на вулицю і вголос говоримо: «Прощай, минуле. Ти було і прекрасне, і погане. Я йду в майбутнє. І нічого поганого з собою не беру.» В майбутньому не має бути злоби ні на що, в світі і так її чимало. Тільки, якщо людина буде любити  — вона буде щаслива. 

Читачам «20 хвилин» багатодітна мама бажає не брати в новий рік жодних образ, злості, печалі та поганих думок. Будьте відкриті до цього світу, і він вам віддячить. 

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.