Українська мова стала нашою зброєю! Як переселенка з Донеччини врятувалась від війни

• Любов родом з Краматорська і воєнні події за життя бачить вдруге. Після звільнення міста від окупантів у червні 2015-го, його відродили й відбудували. У лютому 2022-го «братній народ» повернувся, але тепер вже з небаченою жорстокістю…
• Краматорськ постійно обстрілювали. Залишатись у місті стало небезпечно і родина пані Любові виїхала до Тернополя. Тут вони знайшли прихисток на базі благодійного фонду «Карітас». Історію жінки читайте та дивіться у нашому матеріалі.

Любові Миколаївні 59 років, вона – пенсіонерка. Кілька років ніде не працює, вдома доглядала за господаркою та берегла сімейний затишок. Говорить, що хотіла просто спокійно пожити для себе, але плани на майбутнє знищив ворог.  

– Війна у нас триває вісім років. Українські військові звільнили Краматорськ у червні 2015-го. Відтоді ми жили більш-менш спокійно. Місто змінювалось буквально на очах. Зробили нову набережну, ідеальні дороги, парк заклали, створили льодове та футбольні поля, встановили світлофори у селах, – каже пані Любов. – Всі пишалися нашим красивим Краматорськом. Потім росіяни прийшли знову, а їхній злості та злочинам не було кінця-краю…

Жінка ділиться, що у жителів Донецької області ранок 24 лютого почався так, як і в решти українців того дня – всі прокинулись від потужних вибухів.

– Уявіть: автомобілі сигналять, перелякані люди вибігають на вулицю, не розуміючи, що відбувається. По телевізору ми почули, що росія здійснила повномасштабне вторгнення, – розповідає нам переселенка.

Добирались до Тернополя складно і аж дві доби

Сім’я Любові Миколаївни залишалась у Краматорську до 30 березня. Невдовзі ситуація у місті значно загострилась. За словами жінки, росіяни обстріляли його з «градів».

Постраждало всього 82 багатоповерхівки!

– Родина моєї дочки раніше мешкала в Горлівці. Внучка народилась у 2012 році, і коли розвивалась війна на Донбасі, їй виповнилось всього два роки. Ми думали, що вона не усвідомлює тодішні події, але помилились. Дівчинка все розуміла на підсвідомому рівні. У неї залишились спогади про війну. Коли по Краматорську «гатили» з «градів», внучка дуже злякалась, почала кричати й плакати. Ми зрозуміли, що слід їхати, аби врятуватись, – пояснює пані Любов.

Родина не знала, куди вирушати. Кума Любові Миколаївни тоді перебувала у Мостиськах в Львівській області, запросила їх до себе, мовляв, там є житло.

– Комендантська година закінчувалась о 6:00. Краматорськ ми покинули о цій порі 30 березня. Дорога була нелегкою і тривала дві доби. По телефону шукали, де заночувати, та знайшли прихисток у Кропивницькому. Вранці поїхали далі. Добралися до Файного міста 1 квітня. Тут випадково натрапили на «Карітас», де діяв прихисток для внутрішньо переміщених осіб. Ми провели там кілька днів і відправились шукати нову оселю на Львівщину, – ділиться переселенка.

Хатина, де пропонувала зупинитись жінці її кума, розташовувалась в селі за 60 кілометрів від Мостиськів. Помешкання закинуте, адже там давно ніхто не жив.  

– Будинок стояв на пагорбі, поміж заростей. В березні ще холодно, а його не було чим опалювати. Автівку підігнати до двору не мали можливості, залишити її довелось за два кілометри звідти. З нами приїхала онучка Настуся, і їй такі умови точно не підходять. Ми прийняли рішення повернутись у «Карітас»!

Тепер спілкується виключно українською мовою

В благодійному фонді, розповідає пані Любов, сім’ю з Краматорська зустріли неймовірно гостинно й одразу ввійшли в їхню ситуацію. Переселенців не тільки забезпечили всім необхідним для комфортного проживання, а й влаштували  для них консультації з психологом та юристом, безоплатну медичну допомогу.

– Так як ми взагалі не знали міста, спершу нас навіть возили, куди потрібно. Також допомогли оформити довідку ВПО. Наша родина вдячна персоналу «Карітасу» й волонтерам. Вони дуже ввічливі, кожного обіймуть та заспокоять, дійсно не покинуть у біді і підставлять надійне плече, – каже нам жінка.  

Сидіти без діла пані Любов не змогла й одразу почала долучатися до спільної справи: сортує речі, готує консервацію, прибирає територію під час суботників. Говорить, що захотіла допомогти людям, які не покинули її сім’ю у скруті.

– Вперше місто у західній Україні я відвідала у 2018 році. Тоді відпочивала на курорті в Шаяні на Закарпатті. Мене вразила краса природи, архітектура, кухня, те, як відзначають свята. У Тернополі теж гарно, все по-європейськи, охайно. Є багато зон для відпочинку, містяни привітні, – усміхається Любов Миколаївна.  

Вона каже, що в дитинстві навчалася спершу в україномовній школі, а коли ту закрили – змушена була перейти в російськомовний освітній заклад. Рідну мову знала, але говорила нею вкрай рідко. Тому з посмішкою пригадує, як приїхавши у наше місто, помітила, що тернополяни розмовляють виключно українською.

Родина пані Любові швидко адаптувалась: тепер балакають між собою та пишуть одне одному повідомлення тільки національною мовою. Переселенка цитує слова Ірини Фаріон, мовляв, зараз мова – це наша зброя.

– На День вишиванки мені від благодійного фонду подарували вишиту сорочку. Словами не описати, як я зраділа, адже раніше її не мала, – говорить жінка.

Чекають перемоги й моляться за мирне небо над головою

Наразі сім’я краматорців регулярно моніторить новини про рідне місто. Його до сьогодні періодично атакує ворог, там ведуться запеклі бої. Пані Любов боїться, аби Краматорськ не взяли у «кільце». Вона розповідає, що з перших воєнних днів звідти виїхало багато місцевих жителів, а нещодавно, за даними мера Олександра Гончаренка, туди повернулися понад 15 тисяч мешканців.

– Туди ще небезпечно їхати, як на мене. Пригадуєте 8 березня, коли росіяни влучили в залізничний вокзал Краматорська? Там на той час знаходились евакуйовані люди з Попасної, Золотого та інших населених пунктів, було багато постраждалих, серед них діти, – зітхає переселенка.

До слова, у суботу 2 липня окупанти обстріляли Краматорськ реактивними системами залпового вогню «Смерч». Про це повідомили у Краматорській міськраді. Снаряди не розірвались, але ризик загинути у місті все ще є.

– Ми молимось про перемогу України й аби наше місто вціліло. Щиро віримо в це й понад усе чекаємо! – завершує свою історію пані Любов.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.