Тікали через замінований міст і блокпости із Херсону до Тернополя. Історія переселенки

• 26-річна Альона до війни працювала майстринею шугарингу в одному з салонів краси Нової Каховки – містечка, розташованого на березі Дніпра.
• Згодом дівчина разом з батьками два місяці провела в окупованому ворогом селі на Херсонщині, не маючи змоги виїхати на підконтрольну Україні територію. Попри дефіцит продуктів, відсутність зв’язку, Інтернету та новин, діяльність місцевих колаборантів і безчинства російських солдатів, Альона не занепала духом.
• У квітні їй вдалось вирватися до Тернополя…

Про пережите дівчина може розповідати довго, запевняє: ніколи й подумати не могла, що доведеться подолати стільки жахіть, аби опинитися в безпеці.

Свою історію вона починає з випадку, який трапився вже в дорозі на Тернопільщину. На даху сільського будинку родини Альони завжди висів український стяг.  

– 24 лютого батько поліз і його зняв. Прапор ми надійно заховали. Боялися! Російські військові ходили по хатах і проводили обшуки. Найбільше мене вразило, що за три місяці війни вони могли вбити будь-кого просто за те, що той – українець, і любить свою Батьківщину! Коли ми проїздом були на Вінниччині, я зайшла до магазину й, побачивши прапорці, захотіла купити кілька на автівку. Поки продавчиня їх пакувала, я дивилась на рідний двоколір і плакала. Це були сльози і радості, і суму водночас! – ділиться Альона.

Зараз для неї одним з найприємніших відчуттів є просто йти по вулиці і бачити, як майорить український прапор. Дівчина мріє, аби наші захисники швидше звільнили її рідний край від і Херсонщина відродилась. Розмову з Альоною подаємо у форматі «запитання-відповідь».

Росіяни за документами найперше шукали «атовців»

Пригадай свій перший день війни – 24 лютого.

– У мене тоді була дуже неспокійна ніч. Я ніби щось передчувала і довго не могла заснути. Про російське вторгнення дізналась, почувши вибух недалеко від свого дому. Буквально за кілометр-півтора від нього військова частина, і вочевидь влучили в неї. Я підскочила з ліжка, побігла до вікна, аби глянути що відбувається. У голові одразу виникла думка про початок війни, що путін таки наважився вторгнутись на нашу землю. Однак мозок відмовлявся сприймати таке раціонально. Не вірилось! Через десять хвилин пролунав другий вибух…

Я стала телефонувала рідним і знайомим, запитувати як вони. Всі були шоковані. Опісля ми з батьками довго вирішували, що робити далі, куди їхати. Батько поїхав заправляти авто, мама побігла зайняти чергу до банкомату. Я вирушила в магазин по продукти першої необхідності. Зібравшись вдома, ми надумались перебратися до села, де маємо літній будинок. Раніше їздили туди на вихідних, а за нашими свійськими тваринами доглядала сусідка.

То Нову Каховку ти разом з батьками покинула того ж дня?

– Так, бо місто російські військові захопили вже 24 лютого. О 10 ранку над Каховською ГЕС висів ворожий прапор. Моя мама працює на електростанції, і її колективу у той день наказали на роботу не виходити. Жодного бою за Нову Каховку не відбувалось. Наскільки мені відомо, там на той час і українських військових не спостерігалось. Місцева поліція повністю евакуювалася ще до прибуття російської спецтехніки. Тому ми прийняли рішення їхати одразу.

Скільки часу ви пробули в селі? Розкажи, що там відбувалось.  

– Ми жили в населеному пункті, який знаходиться між Новою Каховкою та Херсоном, тому можна сказати, що спостерігали за бойовими діями з обох боків. Там я провела майже два місяці. Приїхавши в село, виявилось, що ворожий снаряд потрапив в електроопору й світла не стало зовсім. Мобільна мережа ще якийсь час ловила, а пізніше вийшла з ладу і «вишка». Ми залишилися абсолютно без зв’язку. Аби дізнатись хоч якусь інформацію, я вилазила на дах будинку. Інтернету не було, тому просто телефонувала знайомим і розпитувала.

Спершу у нас було тихо, але десь через тиждень в селі з’явились російські солдати. Вони зайшли і повідомили: «Не чіпайте нас – і ми вас не будемо турбувати!». Деякі сільські жителі почали з ними співпрацювати. Я сподіваюся, що вони ще отримають своє покарання! Місцевий підприємець привіз окупантам 5 тон картоплі, були й такі люди (українці), котрі відверто раділи їхній появі. Росіяни найперше масово почали розшукувати наших бійців, котрі воювали у зоні АТО. На жаль, усі списки зберігались у сільраді й районному центрі. Тих, хто не встиг втекти чи заховатись, «орки» схопили й відвезли у невідомому напрямку. Що з цими чоловіками зараз – мені невідомо.

Чи вистачало продуктів? Як працювали важливі громадські структури?

– На початках війни, в селі, де ми знаходились, проблеми з продуктами харчування створили штучно. Це через те, що люди кинулись скупляти все, що було у крамницях, а ніхто з їхніх власників більше не їздив по нові товари до обласного центру. Тому й виник дефіцит. Пізніше продукти почали завозити з Криму. Вони дуже низької якості, несмачні, але ми їх купували, не маючи інших варіантів. Дуже відчувався дефіцит м’яса. Якщо хтось з місцевих різав свиню – продавали м’ясо разом з кісткою та салом по ціні 200 гривень за кілограм. Добре, що ми в селі мали хороший запас овочів.

Готівки не було, інкасаторські служби не приїжджали. Ми жили за ті гроші, які зняли ще у перший день вторгнення. Деякі сільські бізнесмени організували спосіб заробітку: люди кидали їм гроші на банківську картку, а вони за 5% для себе видавали купюрами, та це дуже невигідно. «Нова Пошта» у нас роботу припинила, на «Укрпошті» тільки виплачували пенсії. Сигнал тривоги у селі не лунав жодного разу, адже воно знаходилось в окупації. Часто чули вибухи, винищувачі пролітали над головою мало не щодня.

Вороги виводили чоловіків з машини і роздягали…

Коли прийняла рішення їхати звідти? Наскільки складно це було?

– Шанс врятуватись з’явився ближче до Великодня. Мій двоюрідний брат з жінкою планували виїжджати і запропонували нашій родині тікати теж. Виїхати раніше ми не мали змоги, бо два мости – єдині варіанти порятунку, знаходились у зоні бойових дій. Велися запеклі бої на Шиловій Балці з однієї сторони, а з іншої – наші хлопці відвойовували Антонівський міст. Нашу частину Херсонщини ворог відрізав від проукраїнської території. Попередні два місяці про виїзд ніхто не замислювався.

Ми з батьками чудово усвідомлювали, що ситуація в регіоні тільки погіршується. Паралельно у той час російські солдати вивісили в селі свій прапор. В мене до цього була неймовірна огида! Навчаючись в херсонському університеті, у 2014 році я була активісткою місцевого патріотичного осередку Майдану. Ми виходили на мітинги й воювали за свободу України, за правду… Тому той нацистський триколор я сприйняла, як особисту трагедію.

Розуміла, що ЗСУ відвоюють нас не скоро, і вмовляла батьків евакуюватись. Та старше покоління важко переконати. Ми маємо собак, з ними вибиратися не могли, а залишити їх напризволяще совість не дозволяла. Тому я зібралась і поїхала сама. Батьки залишилися в селі.

Чи з першого разу вдалося виїхати з регіону?

– Спочатку ми їхали в Херсон, хотіли зупинитись там і наступного ранку рухатись далі. По дорозі до міста я чого тільки не бачила: багато нашої розбитої техніки, котру «орки» знищили у перші дні вторгнення, цивільні автівки – розстріляні, розтрощені, переїхані танком, кілька обгорілих перевернутих вантажівок. Все це мене вразило так, що й словами не передати, адже раніше воєнні руйнування бачила хіба по телевізору!

В Херсоні ми з родиною зупинилися в знайомого. У той же день дізнались, що виїзд з території області закрили. Чекали наступної можливості виїхати майже тиждень! Весь цей час у Херсоні було неспокійно. Одного дня ракета влучила в цивільну будівлю просто у центрі міста. Російські ЗМІ брехливо писали, що це ЗСУ обстріляли Херсон, але свідомі люди у це не вірили. Крім того, поруч з обласним центром знаходиться Чорнобаївка, звідти постійно лунали вибухи. Я раділа, бо там українські захисники сміливо давали відсіч ворогу!

Інформацію про виїзд з міста ми моніторили за телеграм-чатами. Як тільки з’явились дані, що дали дозвіл на евакуацію – вирушили наступного дня о 6 ранку. Їхали двома машинами, ще кількох людей забрали з собою. Добирались до Бериславу (за 80 кілометрів від Херсону) три години. Нас зупиняли на всіх російських блокпостах. Ворожим солдатам мусили давати сигарети, чай, робити все, що накажуть. Хлопців вони виводили з автівки й роздягали.

На одному з блокпостів окупанти повністю обшукали транспорт в пошуках цінних речей. Коли нічого в нас не знайшли, почали знущатися, мовляв, чому ми такі бідні. Росіяни питали, навіщо їдемо, адже нас не обстрілюють, навпаки – прийшли визволяти Херсонщину від «нацистів».

І що ти їм відповіси? Це ніби до тебе додому в лахмітті й брудному взутті прийшов незнайомець, сів на канапу й керує тобою, як повинен жити. Вигнати його ти не можеш і звичайно, що з такого дому хочеться якнайшвидше піти.

Проїжджали через замінований міст

Що відбувалось далі? Як врятувались і коли ти прибула в Тернопіль?

– Приблизно п’ять годин ми стояли в Бериславі, нас не хотіли пропускати. В місті знаходилось багато військової техніки з літерою Z на бортах. Ще я звернула увагу, що російські солдати носили залізні каски – дуже потріпані й старі, вочевидь, ще з часів Другої світової. Потихеньку ми добралися до окупованого селища Давидів Брід. Там затримались на дві години. Чекали приїзду якогось ворожого командира, який супроводив нас в подальшій дорозі.  

Довелось долати міст через Інгулець. Він замінований, там майже чотириста кілограмів тротилу. Було дуже важко його проїхати. За мостом базувався останній російський блокпост. З Херсонщини люди виїжджали колоною, котра розтягнулась десь на двадцять кілометрів! Рухались повільно, боялись і не знали, чого очікувати від ворога, що в цих військових в голові. Коли ми тільки рухались до Херсону, там стояла переважно молодь, мабуть, призовники без досвіду. Ближче до лінії зіткнення окупанти були «серйозніші», це люди, які не раз вбивали…

Згодом ми 20 кілометрів їхали «сірою» зоною. На той момент, звикнувши до військової техніки, я навіть не помітила, як ми розминулись з автомобілем без «зет». За кермом сидів чоловік з плечем, обмотаним зеленим скотчем. Коли до мене дійшло, що це наш захисник – сльози ринули рікою! Ви не уявляєте, яка це радість після двох місяців окупації нарешті побачити «своїх»! Добравшись до першого українського блокпоста, я ридала так, що не могла заспокоїтись. Говорила хлопцям: «На Херсонщині немає життя без України, ми дуже чекаємо, коли ви нас звільните!

Тієї ночі ми переночували в центрі для переселенців у Кривому Розі. Зранку вирушили на Вінниччину. Там мешкають наші родичі, в них залишили бабусю. Тоді рушили до близьких братової дружини. Вони живуть на Тернопільщині. Я погодилась їхати, адже не хотілось залишитись самою. 

Вдалося вже освоїтись на новому місці?

– Часу, аби роздивитись Тернопіль, нам поки забракло. Квартиру, на диво, знайшли швидко, через агенцію. Найбільше хвилювались, що не буде де оселитись, та пощастило! Два дні ми оформлювались як переселенці, ходили в різні структури. Хлопці стали на облік у воєнкомат. Потім шукали роботу. Ми подумали, що якщо вдасться стати на ноги – можна залишитись в Тернополі на деякий час. Мені особисто сподобалось, що можу тут вільно розмовляти українською, бо на Херсонщині багато російськомовних, які іноді навіть дискримінували тих, хто говорить національною мовою.

Обожнює своїх клієнтів і шукає до них підхід

Знаю, що ти – майстер шугарингу. Коли захопилась цією справою?

– Я – соціальний працівник, але за спеціальністю в Новій Каховці не працювала. Шукала себе в різних напрямках. Деякий час жила в Одесі й мала роботу в службі безпеки аеропорту. Ще була в офісі по працевлаштуванню моряків. Якось у тік-тоці побачила відео з навчанням по шугарингу і вирішила піти в місцевий салон та спробувати процедуру у ролі клієнтки. Мені сподобалось, трапився гарний майстер. Пізніше освоїла цю професію й почала працювати в тому ж салоні. Займаюсь шугарингом рік. Це, звісно, небагато, але досвід в такому ремеслі здобуваєш швидко завдяки великому потоку клієнтів.

До війни я горіла своєю справою, дивилася ролики в Інтернеті, купувала онлайн-курси. Навіть встигла здобути підвищення кваліфікації!

Поділися планами на майбутнє. Вдалося знайти тут роботу?

– У Тернополі я звернулась до одного з салонів і мені відповіли, що якраз мають вільну вакансію. Тому відтепер я є майстром шугарингу в студії краси La Belle. Клієнтів поки небагато, але шукаю їх, запускаю рекламу у соцмережах. Моя робота насправді дуже делікатна. Людина приходить і роздягається перед тобою, для декого – це своєрідний вихід з зони комфорту.

Я намагаюсь розговорити своїх клієнтів, заспокоїти, пояснити, що мене немає чого соромитись. Їх дуже люблю й стараюся до кожного знайти підхід. Чудово знаю, що для успіху потрібен час, тому паралельно виходжу на ще одну роботу, можливо, баристою. І, звісно, молюсь про перемогу!  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.