Вжахнулась, коли не впізнала власного сина! Історія маріупольки, від якої мурашки по шкірі

• Коли 63-річна Лариса Шурховецька чує від переселенців: «Нас ніхто ніде не чекає!», відповідає їм: «А що саме маєте на увазі? Хочете, аби хтось взяв вас на ручки й поніс кудись, залишивши домівку, дітей, свої справи? Це так не працює!»
• Жінка звикла, що всього слід досягати власноруч. Корінна маріуполька від початку війни провела у рідному місті кілька місяців. Мужність, сила волі і патріотична позиція Лариси вражають. Вона пережила таке, що не кожному під силу витримати…

В Маріуполі жінка була успішною бізнесменкою – багато років співпрацювала з косметичною компанією Mary Kay, входила у політпартію «Сила людей», неодноразово відвідувала тренінги як учасниця й менторка. З чоловіком на двох мають троє дорослих дітей: його донька і два сини пані Лариси. Дочекались онуків, їх у щасливого подружжя аж п’ятеро. Життя било ключем…

– З 2014 року нашим свідомим рішенням з чоловіком стало спілкуватись українською. Взагалі, 99,8 % жителів Маріуполя розмовляють російською. Але після початку агресії росії проти України для нас національна мова стала маркером «свій-чужий». На мітингах, на які я виходила, з острахом дивилась на тих російськомовних людей, яких поважала – чи свої вони, чи ні. Говорити рідною мовою – це вибір! Маю правило у бізнесі: якщо не хочете обирати самі, то вибір зроблять за вас, і не впевнена, що він вам сподобається, – каже жінка.

Розмова з Ларисою Шурховецькою тривала 2,5 години. Інтерв’ю виглядало швидше як сповідь: вона говорить, я уважно слухаю й перепитую те, що не зрозуміла. Вразило те, наскільки маріуполька безстрашна, а ще – мудра.

Вона поділилась зі мною спогадами, як будучи керівницею великої компанії, завжди знаходила вихід з форс-мажорів і виконувала надскладні завдання, перед якими у решти опускались руки. Після 24 лютого 2022 року головним форс-мажором пані Лариси стала війна, а завданням – вижити.

Казала всім, що з козацького роду, аби остерігались

Свою історію пані Лариса починає з розповіді про діда. Він народився й жив на Полтавщині. Мав п’ятеро дітей, прокидався вдосвіта і тяжко працював на землі. Коли прийшла радянська влада, а посаду голови села зайняв п’яничка, діда маріупольки назвали куркулем й зробили безправним.

– Він, жаліючи родину сільського голови, щороку давав його дружині з дітками мішок пшона та жита. Завдяки цьому діда з дружиною і маленькими дітками   вислали не до Сибіру, а в Маріуполь. Там вже існував завод «Азовсталь». Мій дід – здоровий, кремезний чоловік, отримав роботу вантажника в чужому для себе місті, – говорить переселенка. – Він був в умовах, де його ніхто й ніде не чекав, але не склав руки й «повернув» власне життя на 180 градусів!

Дід пані Лариси власними руками збудував великий будинок, заклав чудовий виноградник. Виписував найякісніші сорти ягоди і робив смачнюче домашнє вино. Сам алкоголь не пив, але продавав іншим. Родина жила дуже заможно.

– Я веду до того, що фраза переселенців: «Нас ніхто не чекає!», фальшива. В діда теж усе забрали «совєти», але він не здався, – наголошує мені жінка.

Мати пані Лариси теж натерпілась вдосталь. Її у сімнадцятирічному віці як остарбайтерку забрали до Німеччини. Юнка хотіла стати вчителькою німецької, тому гарно її знала. На вихідних, коли українські дівчата гуляли з військовими, ходила з ними як перекладачка і мріяла вернутись додому.

– Жінок змушували виснажливо працювати. Вони не бачили шматочка хліба тижнями. Коли Німеччина капітулювала, в товарняку мама повернулась додому. В Маріуполі отримала клеймо «зрадниця Батьківщини», а у спину їй шипіли «німкеня». Мати була дуже худа після пережитого, а на роботу брали хіба на будівництво. Вона могла там загинути, адже фізично не мала сили, – розповідає Лариса Шурховецька.

Тоді хрещена Лариси – перукарка, допомогла її матері здобути цей же фах. Освоївши професію, жінка поїхала до Мурманська. Домовлялася з капітанами суден дальнього плавання і стригла команди моряків. За це отримувала гроші та їжу. Ніхто не запитував в неї, де знаходилась під час Другої світової війни.

– Там мама познайомилась з моїм батьком. Він сирота з Чернігівщини, у 8 років залишився сам. Пас худобу в селі і кожна родина по черзі його годувала. Тоді пішов до армії на 25 років. Одружилися, я народилась вже у Маріуполі. Діда з бабою розкуркулили, і поки батьки заробляли гроші, мене залишали з ними. Вони люблять читати, навчили цьому й мене, – розказує пані Лариса. – Я змалку вибирала найбільші книги: історичні романи або про пригноблених жінок зі Сходу України. Так сформувалась моя позиція – ніколи й нікому не дам себе захопити. Я вільна! Завжди всім казала, що зі славетного козацького роду, аби боялась. Хоча, точно не впевнена, чи у сім’ї був хтось з козаків…

Ще в 2014 році усвідомила: росіяни – ніякі нам не брати

Мати Лариси понад усе хотіла, аби донька мала музичну освіту й грала на піаніно. Тому жінка оплачувала дитині навчання, їздила на заробітки. Свого часу Лариса Шурховецька на відмінно закінчила Свердловське музичне училище імені Петра Чайковського. Здобула за дипломом 4 спеціальності: диригент хору, вчителька музики, вчителька сольфеджіо та фортепіано, педагогиня для тих, хто грає на народних інструментах.

– Так, мамине бажання я здійснила. Але вчителька музики отримувала мізерну зарплатню. Я захотіла спробувати себе у бізнесі. Почула про світову компанію косметики Mary Kay. Їхня місія звучить так: «Ми покращуємо життя жінок в усьому світі!». Це мені сподобалось, і от минулого серпня виповнилось вже 25 років тісної співпраці з компанією, – говорить маріуполька Лариса.

Ділиться думками: бізнесом займалась за принципом «не бреши». Якщо бачила, що якась жінка позиціонує себе як фінансово забезпечена людина, пропонувала їй дорогий догляд й продукти для тіла. Якщо звертались дівчата, котрі не мають стільки коштів – не переконувала у чомусь протилежному, а підбирала якісну косметику за дешевшу ціну. За чесність пані Ларису в місті дійсно поважали.

– Маріуполь – це Приазов’я. Не розумію, чого його вважають краєм шахтарів. Завжди запитувала себе, чому ми так гучно святкуємо День гірника, але не шануємо Дня рибалки, Дня моряка, занедбали Азовське море? Я виходила на мітинги й пробувала щось комусь довести. З травня по червень 2014 року, коли місто перебувало під контролем бойовиків ДНР, Маріуполь не був захоплений. Але тоді в місцеву владу «просунули» злодюжок та пияків, яких підбурювали агенти Кремля. Ми завжди відчували, що вони поряд, – пояснює мені жінка.

Вдома вона входила у партію «Сила Людей», як і багато інших місцевих підприємців, котрі неодноразово робили добрі справи загального блага. Особливо складно, за словами пані Лариси, було в Маріуполі восени 2019-го. Місто могло б залишитись без прикордонників, морпіхів, азовців, без будь-яких оборонців. Місто кинули б напризволяще, якби партія не організовувала мітинги.

– Ми виходили до драмтеатру зі своїми гучномовцями. «Сила людей» тоді налічувала всього 43 людини, а мітингували 15-18 осіб. Але нас боялися! Якось мене запросили бути спостерігачем на місцевих виборах. Попри вихідний, погодилась. Чоловік приносив мені обід, бо зголодніла за цілий день. Я фіксувала всі без винятку порушення. Голова комісії якось підійшла і спробувала «домовитись». Не вдалось… Мене не купити за жодні гроші, – наголошує пані Лариса.

Ще влітку 2021 року чоловік просив її зібрати речі й покинути місто. Лариса відмовлялась, розуміючи, що якщо поїдуть – то назавжди. Весь час думала, що росія просто має на меті захопити Маріуполь як коридор до Криму. Вважала, що кремлю потрібен вихід до Азовського моря, аби воно стало московським. В обох припущеннях жінка прорахувалась. Вторгнення почалось у 2022 році.

– Зараз зовсім інша війна, ніж у 2014-му. Російське військове керівництво спирається на минулий досвід при своїх атаках. І якщо у 2014-му ми зрозуміли, що росіяни нам не брати, то з лютого 2022-го запам’ятали собі, що вони й НЕ ЛЮДИ. Так не може чинити цивілізований народ! Для чого оця скажена, неприродна лють? Тому зараз я за те, аби гарним москалям гарні труни, а поганим – погані. Всі вони заслуговують смерті! – вигукує маріуполька.

Рашисти «лупили» кожен будинок по кілька разів

Лариса Шурховецька каже: мала надію на краще до моменту, доки не побачила, як орки нищать будинки цивільних. Їх не цікавив морський порт, великі заводи, житлові масиви – все рівняли з землею. Пані Лариса гадає, що росіяни воювали за старими картами ще 40-х років. Адже ті об’єкти, які є там, давно зникли. На їхньому місці розташовані СТО, магазини будматеріалів, пустирі тощо.

– Наша домівка порівняно близько біля «Азовсталі», на третьому поверсі багатоповерхівки. Ми навчилися по звуку розрізняти літаки: чи це розвідник, чи винищувач з ракетами. Другий зазвичай несе з собою дві ракети. Одну кидає десь, там вибухає. Ми сидимо і чекаємо, куди влучить наступна. Так по колу. Шибок в оселі не було з 2 березня. Згодом вибуховою хвилею «вибило» віконні коробки, вони обвалились всередину дому. Ми не мали змоги бігати з підвалу в підвал. Я була виснажена вкрай, тому сиділа в коридорі, на подушці, й читала книги, куплені восени у мирному Маріуполі, – сумно зітхає пані Лариса.

Місто залишилось без жодних комунікацій. Чоловіки десь добували дрова й воду, чергували біля вогнища та готували їжу. Лариса говорить, що коли тільки вибило скло, її коханий затулив вікна дошками. Їх по 6-7 разів відривало вибуховою хвилею кожного дня. Але він вперто брався за молоток та цвяхи і прибивав все на місце. Це діло заспокоювало чоловіка.

– В нас завжди було погано з водою в Маріуполі. З перших днів вторгнення все  стало плачевним. Якось чоловік приніс два відра води з калюжі. Сказав: «Якщо не матимемо що пити – фільтруватимемо цю!». Я жартувала, намагалась не втратити здоровий глузд. Гадки не мала, що війна затягнеться, – ділиться вона.

Невдовзі, коли залишатись у власній квартирі стало небезпечно, подружжя пішло до старшого сина. Він моряк і мав би вирушати в черговий рейс ще 17 лютого. Але раптово захворів на «ковід» й залишився у місті, аби одужати. Батькам про це не повідомив. Третього чи четвертого березня, пригадує пані Лариса, якийсь хлопець приніс їм води. Жінка не на жарт перелякалась.

– Думаю, звідки він знає адресу? Подякувала за воду, а той каже: «Мамо, ти що мене не впізнаєш?». Це був мій син-моряк, втомлений хворобою й війною. Мені стало страшно. Я не впізнала власного сина, уявляєте?! – каже маріуполька.

Вранці Лариса з чоловіком вирушили додому, аби забрати решту харчових припасів, котрі залишились. З їхньої вулиці лунав страшенний гул.

– Ми йдемо туди, а люди біжать навпроти. Кажуть: немає Вашого будинку. Все зникло в один мент. Чоловік відмовився піти та глянути, чи це правда. Раніше ми бачили, як в дім неподалік нашого влучила глибинна бомба. Не хотілось побачити таку ж яму на місці свого! Повернулись до сина, – говорить вона.

Згодом жінка вперто наполягла, аби вони з дружиною разом з дітками (онучці 28 лютого виповнилось два роки, онук теж маленький) евакуювались з міста. Виїхати можна було тільки у бік росії. Молода сім’я після численних вмовлянь поїхала до рідної тітки в Ростов-на Дону. Врятуватись могли й Лариса з чоловіком. Жінка стояла на своєму: дітей туди відправила, а сама не поїду!

– Ми залишились тільки двоє. Рашисти лупили кожен будинок по кілька разів. Приміром, недалеко від нас є чотириповерхівка з двома під’їздами. Приїхав танк, прострелив квартиру. Загорівся перший поверх. Люди давай гасити все землею і піском. Вдалося! Наступного дня той же танк влучив з іншого боку в третій поверх. На балконі висіло якесь ганчір’я, все зайнялося. Полум’я було неймовірне, а гасити нічим! Вранці орки знову приїхали, знищили перший поверх. Так безкінечно… – розказує Лариса Шурховецька.

На вулиці було неможливо розвести вогнище й готувати харч через обстріли, котрі не вщухали. Особливо жінка лякалась, як їде танк. Має музичну освіту й каже, що ця техніка не ляскає і не бряжчить, а гуде тихо, ніби трансформаторна будка. Цей звук ні з чим не зрівняти...

Молилась до жінок у своєму роді і просила захисту

Одного разу чоловік пані Лариси отримав серйозне поранення осколком.

– Раніше ми розпалювали вогнища між домівками, але це стало небезпечним. Коханий стояв під одним з будинків. Він простягнув руку, аби забрати кашу з вогню, та отримав осколок в руку. Його контузило, на одне вухо досі не чує взагалі, а на інше – дуже погано. Я перелякалась, – ділиться пережитим жінка.

Лікарню неподалік інтенсивно обстрілювали, туди не можна було звернутись. Лариса побігла в сусідній під’їзд, де мешкає стоматологиня. Почала панікувати, запитувати, на скільки часу накладається джгут. Боялась, що не зупинить кровотечу чоловікові і той помре. Лікарка їй допомогла. Кров зупинили…

– Опісля я не могла спати. Просто сиділа в кутку. Хотілось захисту, але у Бога не вірю. Пригадала, що жінки мають зв’язок  з усім жіночим родом. Звернулася до своїх пращурок, мовляв: «Дівчатка, кого знаю, кого ні – благаю, поможіть!». Я опікувалась чоловіком. Очолюючи компанію, завжди відповідала за всі форс-мажори. Тут моїм форс-мажором стало вижити… – зітхає маріуполька.

Як активістка Лариса Шурховецька врятувалась з атакованого ворогом Маріуполя? Про дружбу з українськими військовими, побачені на власні очі смерті та шлях до Тернополя через росію, Литву, Латвію та Польщу.

Продовження історії пані Лариси читайте у наступному матеріалі.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.