«Уже набридло плакати!» Історія 80-річної донеччанки, яка оселилась у тернопільській школі

• Галині Федорівні – 83 роки, і вона родом з Краматорська, одного з найбільших в Україні центрів машинобудування.
• Упродовж майже двох місяців від початку російського вторгнення, літня жінка перебувала в атакованому ворогом місті.
• До Тернополя у квітні приїхала з онуком та собачкою Лолою. Як живе зараз розповіла редакції «20 хвилин».

Про те, що відбувалось у Краматорську в перші тижні повномасштабної війни, та як вдалось врятуватись, пані Галина розповіла нашим журналістам.

Ракети літали над головою

Галина Федорівна має спеціальну професійно-технічну освіту, адже у юності закінчила навчання в закладі економічного напрямку. Жінка усе життя пропрацювала на лого-системі.

Вона говорить, що війна в її рідному краї – Донецькій області, триває з 2014 року, однак дії росіян у той час не порівняти із сьогоденням!

– Та ну, тоді було трішки! А тепер все затяглось. Відколи наприкінці лютого окупанти напали – так і досі триває вторгнення. 24 лютого я спершу нічого не зрозуміла. А вже через 2-3 дні усвідомила, що справи дійсно кепські, адже почався справжній жах! – ділиться пані Галина.

За її словами, ворог з перших днів регулярно обстрілював Краматорськ. Люди були дуже перелякані, ховались у бомбосховища чи підвали. Ракети пролітали буквально над головою…

– Стріляли по місту, ракети летіли. То тихо, то чутно звук сирен, то десь «гепнуло». І так постійно! – Галина Федорівна розповідає про події з гумором.

Пояснює: вже набридло плакати, сліз майже не залишилось. У воєнному Краматорську жінка провела майже два місяці.

– Все можна було купити, продукти, на щастя, були. Але я далеко не ходжу, хіба по дворі: травинку вирву, собаці дам їсти, до господарки гляну. Сама себе вже не обслужу, хіба їсти трішки зварю. Так і жила… – каже вона.

Сумує за своїм подвір’ям

Пані Галина зі своїм 38-річним онуком і старенькою собачкою Лолою до нашого міста приїхали ще в квітні. Добирались сюди довго.

– З Краматорська ми їхали своїм транспортом спочатку до Львова. Там нам не вийшло зупинитись, тому прибули сюди. Дорога зайняла два дні. Здебільшого на блокпостах спокійно пропускали. Я – стара бабця з собакою, що з мене візьмеш! – усміхається Галина Федорівна.

У Тернополі літня жінка з онуком довго не могли знайти хоч якийсь прихисток.

– Потім зателефонували до волонтерів і ті підказали, де можна зупинитись. Так ми опинились у загальноосвітній школі № 14 імені Богдана Лепкого. Тут добре: є їжа, дах над головою, тепло. Мені більше нічого не треба! – говорить вона.

Читайте також: Стали великою дружньою родиною! Як школа №14 волонтерить у воєнний час (РЕПОРТАЖ)

На запитання, чи відомо їй щось про нинішню ситуацію у Краматорську, пані Галина відповідає, що дізнається інформацію тільки завдяки радіо.

– Спочатку місто обстрілювали дуже часто, потім стало рідше. А зараз не знаю, що там відбувається. Вокзал зруйнували (8 квітня російські війська завдали ракетного удару по залізничному вокзалу в місті, внаслідок чого 52 осіб загинуло, із них п’ятеро дітей – прим.). То якийсь будинок розбомбили, то завод спецпризначення… – із сумом розповідає Галина Федорівна.

За її словами, Краматорськ значно більший, ніж Тернопіль. Там є багато заводів, раніше на «залізниці» щодня приймали чимало вантажів та транспорту. Натомість у нашому краї жінці сподобалось, що багато лісів, все буяє, зеленіє.

– Війна – це дуже погано! Хочеться миру, і якомога швидше… А ще я дуже сумую за своїм подвір’ям, – крізь сльози пані Галина завершує розмову.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.