Люди чекали на вокзалі кілька діб і молилися, щоб потрапити у потяг. Як вагітна Оксана тікала від обстрілів з Харкова

• Вона мріє, аби її синочок, якого носить під серцем, народився там, де не гатять з градів та не закидають бомбами. І з ностальгією роздивляється фото з місцями в рідному Харкові, які  ще донедавна були окрасою міста.
• Оксана дякує тернопільській родині за прихисток і всім тернополянам за щирість та доброту. І дуже хвилюється, коли родичі, які залишились у містечку під Харковом, по кілька діб не виходять на зв’язок.

— Я не бажаю чогось поганого чи навіть смерті цим всім людям, які завдали стільки болю… Нехай просто забираються з нашої землі і йдуть собі додому, — каже Оксана Комар, яка дивом вціліла, коли нещодавно вибиралась з Харкова, який бомбили…

Оксані Комар 37 років, ще донедавна жінка працювала адміністратором в приватному медцентрі Харкова, а у вільний час займалась хобі – випікала солодкі десерти та торти. А ще — насолоджувалась першою вагітністю. Родина була в очікуванні первістка, адже УЗД показало, що у подружжя має бути синочок.

Родичі у сірій зоні і не можуть виїхати

Вже кілька тижнів вона із чоловіком проживають у Тернополі, у квартирі троюрідної сестри. Сюди переїхали, коли Харків нещадно бомбили. І залишатись в рідному місті, особливо у її стані, було вкрай небезпечно. Жінка дуже хвилюється, коли по кілька днів не виходять на зв’язок родичі, що залишились в містечку під Харковом (ми свідомо, з питань безпеки, не називаємо населеного пункту – прим. авт.)

— Я з чоловіком зараз у Тернополі, він біля мене, бо я не дуже добре почувалась і коли вибирались з Харкова, і зараз, коли я на 25 тижні вагітності, — поділилась Оксана Комар. — Моя родина — мама, тато, бабуся і двоє племінників, 6 і 7 років, залишились під Харковом,  у сірій зоні, і не мають змоги виїхати.

Оксана із чоловіком проживала у приватному будинку на Холодній горі, до адміністрації, яку розбомбили у перші дні, кілька хвилин пішки. Жінка каже, до взагалі не збирались полишати рідного Харкова. До останнього чекали, що от-от все це жахіття нарешті припиниться, війна закінчиться, і всі повернуться до звичного життя.

— Але я вагітна, термін величенький, і ми вирішили виїжджати після того, як в нас почали бомбити лікарні, і площу біля мого пологового обстріляли, — поділилась Оксана. — Я розуміла, за таких умов мені буде важко надати допомогу. Це моя перша вагітність, і вік вже такий, що є ризик. Тим паче, почались жахливі вибухи, у хаті чути, як вибухають снаряди біля адміністрації. Коли почали винищувачі залітали і над нами розвертались в приватному секторі – це дуже страшно. Здавалось, що зараз це все залізяччя впаде на тебе…

Обстріли і бомбардування Харкова не минули безслідно: у жінки почав сильно боліти живіт. Нестерпно тягнуло й низ живота. А Оксана розуміла, швидка до неї просто не доїде, бо на вулицях є чимало людей з тяжкими пораненнями.

— Ми жили недалеко від Південного вокзалу, буквально 10-15 хв. пішки, — розповіла Оксана Комар. — Коли почалось бомбардування у нашому районі, ми нашвидкуруч зібрали речі, пакунок з документами стояв окремо. Взяли побільше їжі, що не псується, сухофрукти, консерви. Ними встигли запастись в перший день – у нас було що їсти на місяці, але просто бракувало сил там вже перебувати.

У переносках тварини, діти на руках

Коли дійшли на вокзал, жінка вперше жахнулась. Зізнається, особливого комфорту ніхто не чекав, але вона зовсім не так уявляла собі цю поїздку. Проходячи через наземний міст над коліями, жінка на пероні побачила настільки великий натовп людей, який, зізнається, ніколи не бачила навіть у великі свята. Коли на 9 травня на вокзал Харкова прибував воєнний потяг, і люди збирались, подивитись на цей гучний захід.

— Весь перон займали люди, у всіх паніка, всі налякані, — пригадує Оксана. — Я ще звернула увагу, люди брали дуже мало речей. У переносках тварини, діти на руках — жахливе видовище. Спустились по сходам з містка, жодного потяга не було. Години три ми просто стояли на вулиці, розкладу ніякого не було. Телефонували на гарячу лінію, там сказали стояти і чекати.

Оксана пригадує, як навіть спробували придбати квитки, проте онлайн сервіси-не працювали. На гарячій лінії, куди знову зателефонували, людям відповіли, що ці потяги евакуаційні, і на них квитків не продають. Невдовзі подали кілька вагонів, але в них вже було чимало людей. Локомотив відчепили, і він десь поїхав, а вагонів так ніхто і не відкривав. Невдовзі подали ще два вагони, давка була така, що страшно згадувати, каже жінка.

{photo_gallery id=31200}

— Коли провідник відчинив двері і опустив східці, – це було таке жахіття, не можу передати, — пригадує Оксана. Вона, прикриваючи живіт, намагалась вибратись з натовпу. — Я кричала і плакала: пропустіть, ми нікуди не їдемо – а мене міцно затисли. У мене була справжня істерика. Ми ледь вибрались і пішли назад, додому. Я стояла, плакала, мене просто трусило.

Йшли до вокзалу – вила сирена і летіли літаки

Подружжя спілкувалось з людьми, деякі були по 2-3 доби на вокзалі, але так і не змогли сісти в жоден із вагонів. Проте «бувалі» порадили: є змога виїхати з самого ранку, тоді людей менше. Але до 6 ранку комендантська година, і виходити з дому не можна! Наступного ранку рівно о 6-тій подружжя знову вийшло з дому. За хвилин 10 дістались до вокзалу. Коли йшли, над головами літали літаки, вила сирена тривоги.

Люди спускались у підземки і там чекали на закінчення тривоги та обстрілів. Коли Оксана з чоловіком вийшли до колій, там стояли чимало потягів. Одним з них вдалось виїхати на захід України. Оксана і її чоловік бодай знали, куди їдуть – до троюрідної сестри у Тернопіль, вона ж сама вже давно живе у Польщі. Родина жінки від першого дня війни кликала Оксану до себе.

— Потяг міг їхати або до Ужгорода, або до Львова, і коли ми сіли, провідник повідомив: ми можемо змінювати курс, залежно від обстрілів, — пригадує Оксана Комар. — У сам потяг було дуже важко потрапити. Я вважаю, що нам пощастило — і все через молитви. Я просила Бога, аби дав нам шанс виїхати, аби врятуватись самим і зберегти ще ненародженого малюка.

У вагоні, в який зазвичай сідає 36 пасажирів, було близько 150 осіб. Чоловіки всі 20 годин стояли в тамбурі. Жінок, дітей, літніх людей розміщали передусім. У кожному купе було по 12-15 осіб.

— Дівчата гарні у нашому купе попались, дякую їм, допомагали пережити цю поїздку, по черзі стояли, щоб я могла трохи прилягти, — пригадує Оксана. — Через купе від нас була жінка, яка от-от мала народити. Це було надзвичайно важко знати, що поряд є людина, яка ще в гіршій ситуації. Як би я погано не почувалась, була готова йти приймати в неї пологи, бо сама є фельдшером. У нашому купе, за збігом обставин, виявилось ще 3 медпрацівника.

Дихнути у вагоні було нічим, від цього, здавалось майбутній мамі, що вона вмліває. У купе, де їхала Оксана, відчинялось вікно. То дівчата час від часу при відчиняли кватирку, аби подихати. Провідниця, як могла, підтримувала людей та пропонувала чай і каву. А ще підтримувала порядок у вагоні, наскільки це було можливим у тій ситуації. Люди ділились один з одним харчами і питтям. Не було у тому потязі чужих дітей чи проблем.

Коли приїхали до Львова близько шостої ранку, від виснаження вагітна жінка падала з ніг. Голова крутилась і було враження, ніби зійшла з лайнера, який дуже довго курсував морем. Жінка каже, наче землі під ногами не було. Довго із чоловіком не могли з’ясувати, яким чином дістатись до Тернополя. Часом руки опускались. Знову натовпи і чимало стривожених облич.

Діти просто лежали на землі

— Потрапили в саме приміщення вокзалу, там давка. Зайшла — і в мене почалась істерика, сльози лились самі собою, я не могла вже себе опанувати: прямо на підлозі лежали люди, на самій плитці, діти просто лежали на землі, поклавши голову на сумки, — пригадує Оксана Комар. — Найбільшим моїм бажанням тоді було негайно утекти звідти подалі, аби цього не бачити.

Невдовзі на пероні Оксана просто сіла на сумку і розплакалась. Її почала заспокоювати стороння жінка із собакою, заговорила до неї російською. Як з’ясувалось, ця жінка теж була із Харкова. Вона тікала від обстрілів з донькою і двома собаками.

— Хмара людей, всі десь біжать, не знають, куди їхати, ми ледь сіли в електричку з м’якими кріслами – лишень тут я нарешті трохи зігрілась, але мене трусило, чи то з холоду, чи то з нервів, — поділилась Оксана Комар. — Коли доїхали до Тернополя, сил вже не було.

Першу добу після того, як дістались до родичів, харків’яни спали. Наступного дня жінка одразу пішла до лікарів, аби перевірити, що з малюком все гаразд.

— Нас тут дуже гарно приймають, у нас все є, дякувати Богу, — зізналась Оксана. — У Тернополі дуже гарно працюють волонтерські центри, «Дар життя», «Добрі дії», ми також ходили на вул. Лисенка. Я востаннє років 15 тому була у Тернополі. Зараз пересвідчилась: дуже гарне місто. Я рада, що можу вийти на вулицю, подихати. Нам на шляху трапляються тільки гарні люди.

Жінка вже в Тернополі стала на облік та багато гуляє парком Відродження, який неподалік дому, де зараз проживає.

Хоче народити дитину в рідному місті, але...

— У вас дуже привітні люди, ми раді, що опинились саме тут, — поділилась Оксана. — Вдома два тижні взагалі не виходили на двір. Аби просто подихати, відчиняли вікно. Сиділи із завішаними вікнами. Коли чули сирену, як летять ракети чи бомблять, ховались. Тоді наш дім вцілів. Поруч у будинках вікна повилітали. Недалеко від нас – чимало зруйнованих будинків. Що з нашим домом зараз – толком не знаємо.

Про всі жахіття у руйнування, що відбувалось у Харкові, Оксана дізнавалась із новин. Боляче дивитись, каже жінка, як руйнується твоє улюблене місто. Проте пишається харків’янами, що стали настільки згуртованими і виходять на вулиці разом прибирати розбомблене й пошкоджене місто. Та допомагають стареньким й немічним.

— Найбільше хочеться миру. Розумію, не у всіх є домівки, але щоб всі рано чи пізно  повернулись додому, щоб було куди повертатись, — каже Оксана. — Хочеться народити дитину в рідному місті, де я проживала стільки років. Але я розумію, що це неможливо. Дуже хочеться вірити, що це все, що зараз з нами відбувається, було недаремним.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.