Яка ціна порятунку від смерті? Історія родини з Донеччини, яка оселилась у тернопільській спортшколі

• Світлана та Олексій з дітками проживали у Мирнограді, що в Донецькій області. Ранок 24 лютого, коли росія злочинно вторглась на нашу територію і почала війну, сім’я мала провести як зазвичай…
• Дорослі йшли працювати на завод, чотирирічного Іванка заводили у дитсадок, а донечку до школи. Усе пішло шкереберть з першими вибухами, що лунали з сусідніх містечок – Новогродівки та Покровська…

Родина до останнього тягнула, не хотіли виїжджати з рідного дому, але дуже боялись за життя і безпеку діток. Тому невдовзі зібрали речі, відшукали транспорт і вирушили до абсолютно незвіданого для себе Тернополя, адже до вторгнення тут не були жодного разу.

Як майже два місяці прожили під постійні звуки обстрілів і бомбардувань? Що розповіли про Мирноград в умовах воєнного стану? Чи спокійно минула дорога до Тернополя та скільки коштує врятувати свою сім’ю від смерті?  

Повела сина в садочок, а там – пусто…

Нагадаємо, що у середині березня на Донеччині внаслідок бойових дій було знеструмлено Карлівську фільтрувальну станцію. Без води залишились одинадцять населених пунктів і загалом понад 200 тисяч людей! Серед них були і мешканці Мирнограда…

Станом на 20 квітня, згідно з інформацією виконкому Мирноградської міськради, ситуація у місті напружена, але контрольована.

ЗСУ та ТрО активно патрулюють вулиці вдень і вночі. У штатному режимі продовжують працювати комунальні служби. Сміття вивозиться за графіком, як у довоєнний час. Є світло, газ та вода. Мирноград продовжує надавати гуманітарну допомогу внутрішньо переміщеним особам (зокрема, з Волновахи) та пільговій категорії населення.

Здійснюються заходи з евакуації мешканців міста до Полтавської та Житомирської областей, ведеться запис на евакуаційні потяги.

Світлана розповідає нам, що у перший день війни взагалі нічого не знала. Жінка щодня працює, тому на те, аби моніторити новини, часу бракувало.

– Та й я не надто ними цікавилась, якщо чесно! Ми вже звикли жити в умовах бойових дій. Але 24 лютого повела сина в садочок, а малечі там немає! Згодом ще одна мама з дитиною прибули і все, пусто… Інші батьки у чаті спілкувались і вирішили, що через оголошений воєнний стан малюки дитсадок не відвідуватимуть. Я була нажахана, але у той день залишила Іванка вихователькам, а сама побігла на завод, як завжди, – ділиться вона.

А далі, пригадує, почались вибухи у сусідніх населених пунктах…

– У наших житлових районах було дуже добре це чути. Бомбардували Покровськ, я згодом дізналась, що там підірвали гараж, житловий будинок... Поруч з нами місто Новогродівка, там теж щось вибухало. Страшно, бо виходиш надвір, чуєш, як «бахкає», але не розумієш де саме! – каже Світлана.

Вони з чоловіком працювали в одному цеху на м’ясокомбінаті в Мирнограді. Жартують, що це їхня сімейна справа, адже навіть познайомились на роботі.

– Я був обвальником м’яса на заводі. Але зарплатня там не висока, тому поїхав до Польщі на заробітки. Пробув 6 місяців і повернувся, бо хотілось додому. Невдовзі на нас напала росія! – говорить Олексій.

Подружжя має двох діток: синові чотири рочки, а старшій донечці – 13. Сім’я до кінця не хотіла покидати свій дім та їхати невідомо куди. Але довелось…

У місті повноцінно працював тільки ринок…

Світлана і Олексій розказують, що їхній Мирноград – місто невелике. За площею воно десь у 3-4 рази менше за Тернопіль, а мешкає там 45 тисяч осіб.

Через дії російських окупантів, місцевий садочок припинив роботу, згодом закрились усі школи, банки і магазини. Купити хоч якісь продукти можна було хіба на ринку. Проводилась евакуація, і всі поспішили покинути область.

– Були страшенні корки, люди з речима стояли на виїзді з міста. Автобуси забиті пасажирами. Водії може й би «стоячих» брали, але дорога далека. У банкоматі було неможливо зняти готівку. В нас зарплата на картках, а як у таких умовах її використаєш? – ділиться Світлана. – За деякий час почали по цехах розбирати наш м’ясокомбінат. Так само працював лише ринок і декілька приватних магазинчиків. Ціни одразу сильно підняли, а ми стільки коштів для прожиття не мали, – додає чоловік.

Тому сім’я почала думати, як би їм виїхати з міста. На перевірку різних оголошень та пошук надійного перевізника витратили цілий день.

– Ми зрозуміли, що сидіти другий місяць у підвалі з дітьми – не вихід! Зібрали речі, взяли малечу і вперед. Спакували у валізи все найнеобхідніше. А що нам – все не забрали б з собою у будь-якому випадку! Ми настільки налякані були, що не могли зорієнтуватись, що взагалі брати до Тернополя. Не знали, яке це місто і  куди саме їдемо, – ділиться з нами Світлана.

На запитання: «Чому Тернопіль?», подружжя відповідає, що знайомий запропонував для них тут роботу за спеціальністю. Іншого виходу не було, тому й погодились їхати у незнайомий край.

За порятунок заплатили 16 тисяч гривень!

До нашого міста Світлана й Олексій з дітьми прибули вночі 12 квітня. Згадуючи дорогу сюди, знизують плечима – видалась непростою…

– Добирались з перевізником. Заплатили йому 4000 тисячі гривень за одну особу, уявляєте?! Навіть за маленьких стільки брав! На чотирьох вийшло 16 тисяч гривень. Ми таких коштів не мали, родичі скинулись грішми. Не дивились на суму, тільки хотіли, аби наша сім’я врятувалась і безпечно виїхала з Мирнограда, – каже Світлана.

До Тернополя їхали 16 годин. На автовокзали не заїжджали, зупинялись тільки у «посадках» і на заправках, аби люди могли сходити в туалет.

– У лісі я підхопила кліща. До цього ніколи з таким не стикалась… Його витягали вже тут, у місцевому травмпункті, – розказує жінка.

З перевізником, який підібрав подружжя, з Мирнограда виїхало 50 людей. Поруч з ним у напрямку Львова мандрував ще один автобус теж з п’ятдесятьма пасажирами з рідного міста Світлани і Олексія.

– Люди з нього виходили і в Хмельницькому, і у Тернополі, і в інших населених пунктах. В наш автобус водій стоячих не брав. Ми і сидячи ледве витримували. Тіло замлівало, затерпало. Ми іноді вставали звісно, ходили по салону, аби хоч якось розім’ятись. Було важко дихати. Коли вийшли у Тернополі, то хитало у різні боки, – ділиться пережитим чоловік.

Їхали сюди спокійно, на блокпостах, за їх словами транспорт пропускали без проблем. Єдине: просили показувати паспорти і запитували: «Військові є?».  

– Але їхали усі цивільні, з українськими паспортами: молодь, старші люди, дітки з Мирнограда, – додає Світлана.

Цілий тиждень шукають житло…

У Тернополі родина вже восьмий день. Світлана та Олексій діляться, що як тільки приїхали, одразу пішли влаштовуватись на роботу у м’ясокомбінат, бо закінчувались кошти.

– Там працюємо вже четвертий день. Тернопіль нам сподобався. Спочатку маленький Іванко запитував: «А де ми?». Хотів додому дуже сильно, просився. Вони з донечкою ще досі не розуміють, чому ми зібрались так різко і кудись поїхали. Ми з чоловіком жартуємо: «Приїхали в гості!», – усміхається жінка.

Їхні діти зараз ніяк не навчаються. Батьки розповідають, що мобільний інтернет швидко закінчився, а на те, аби постійно поповнювати – бракує коштів. Тому доки надворі холодно, Іванко дивиться мультики, а коли тепліше – сім’я виходить гуляти і помалу вивчати місто.

– У мене чоловік краще запам’ятовує місцевість. А я за ним «хвостиком» бігаю! На місцевому заводі три дні вже відпрацювала, але досі блукаю, іноді столову не можу знайти, – жартує Світлана.

Тимчасовий прихисток сім’я з Донеччини знайшла на базі комплексної дитячо-юнацької спортивної школи №1, де оселилось багато переселенців і з інших «гарячих» точок України. Розказують, що сюди їх направили волонтери з розподільчого пункту на залізничному вокзалі.

Зараз подружжя найбільше мріє знайти хоч якесь окреме житло.  

– Ми вже цілий тиждень шукаємо. Дзвонимо за оголошеннями, кинули клич у соцмережі, та нічого не вдається! Син маленький, йому у спортзалі на підлозі незручно. Поїхати з Тернополя не можемо, бо немає куди і роботу тут знайшли! Були б дуже вдячні за допомогу! – просять Світлана і Олексій.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.