Вірші Степана Сапеляка "промивали" свідомість

З нагоди Всесвітнього дня поезії, який відзначають щорічно 21 березня, добрим словом вшануймо справжнього поета – нашого відомого земляка, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, політв’язня, правозахисника, члена Міжнародного ПЕН-клубу, «Почесного громадянина Тернополя» Степана Сапеляка. 26 березня йому виповнилось би 67. Проте 1 лютого 2012 року він відійшов у засвіти. Та все ж цей великий українець залишився жити в пам’яті тих, хто знав його особисто, а також у своєму добірному слові – поетичному, прозовому, публіцистичному.

Перша посмертна книга

З ініціативи письменника, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Всеукраїнської літературної премії ім. Степана Сапеляка (2017 р.), головного редактора журналу «Літературний Тернопіль» Богдана Мельничука, у Тернополі започаткували серію книг «Краяни – лауреати Шевченківської премії. Вибране». Перша з них – «Степан Сапеляк. Вибране», присвячена світлій пам’яті талановитого поета-патріота. Вона вийшла друком у видавництві «Терно-граф» у 2017 році накладом 200 примірників.

До неї увійшли вибрані поезії та інші тексти Степана Сапеляка. В основі видання – збірка «Во ім’я Слова» (Харків, 2007). В оформленні використані графічні твори львів’янина, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка художника Івана Остафійчука, а також портрети тернополянина, народного художника України Богдана Ткачика.

Книга містить публіцистику Степана Сапеляка та різнопланові поезії із циклу «Свобода слова», «Слово на зажинок», «Парастас», «Слово до матері», «Приготування до спокути», «В поцілунку любові».

Любив людей і природу

Передмову до збірки написав давній друг і побратим покійного Богдан Мельничук. Він же є автором поетичної післямови «Довічний журбопис».

«Він любив людей і довколишню природу. Ми бродили з ним лісом, котрий починається відразу ж за подвір’ям його родинної хати в Росохачі на Чортківщині, й Степан розмовляв не лише зі мною, а й із деревами, травою, пташками. І здавалося, що дерева шелестять із вдячністю, трава росте швидше, птаство співає веселіше… Він показував мені джерело, до якого звідусіль приїжджали незрячі, щоб промити очі цілющою водою, а на горі над ним – залишки схронів вояків УПА. Я слухав його неквапну, виважену на терезах думки мову і розмірковував над тим, що Степанові вірші, наскрізь проникнуті вболіванням за долю України, встократ підсиленим його стражданнями в Сибіру, теж промивали, тільки не очі – свідомість тисячам, а може, й мільйонам земляків, сущих на рідній землі та в еміграції», – написав у своїй передмові «Тривалий рваний зойк…» Богдан Мельничук.

Сім тайн Пана Слова

Книга також містить «Життєпис» Степана Сапеляка, який він написав власноруч за рік до своєї смерті. Про сім секретів його поезії йдеться в літературознавчому дослідженні Василя Сагана.

«Сім таїн, підвладних лише Панові Слова, творять симфонічну поезію Степана Сапеляка, – зазначає науковець. – Що перша таїна – то серце стривожене. Що друга таїна – любов до України. Що третя – то віра, що продовжує віру Каменяреву в нашу щасливу зорю… Четверта – органічна причетність до її Королівської Величності Літератури. П’ята – дар чуття, розуміння, бачення Слова, енергетика твору, філософська метафоричність тексту, віртуозність звукової інструментовки, досконалість форми. Шоста – моральна непохитність перед Словом Його. Що сьома таїна – жертовне прагнення «пізнати істину Розп’ятого за нас».

До речі, перша книжка Степана Сапеляка вийшла у 1991 р/, маючи символічну назву «Тривалий рваний зойк». То був життєпис автора-політв’язня. Власне саме за цю збірку у 1993 році йому присвоїли Національну премію України ім. Т. Шевченка. Виголошуючи свою промову з цієї нагоди, він зокрема сказав: «Вслухаюся літургією Правди до голосу Абсолюту в пориванні заглянути і пізнати істину Розп’ятого за нас… я усвідомлюю і Господню длань над моєю, щойно заяскрілою свічечкою. Свічечкою співстраждання, моральної непохитности перед Словом Його. Перед Милосердям Його… я проповідуватиму ідеал Краси, стверджуватиму найвищі засади людства – Заповіді Божі».

Вшанування світлої пам’яті

Віддаючи данину пам’яті Степану Сапеляку, 26 березня 2016 р. у його рідному селі Росохачі Чортківського  району, на школі, де він вчився, відкрили меморіальну дошку. 23 травня 2017 р. у День пам’яті жертв політичних репресій встановили меморіальну таблицю на стіні колишнього приміщення обласного управління КДБ у Тернополі. Нині – це музей політв’язнів та репресованих.

24 вересня 1973 р. Тернопільський обласний суд у закритому режимі виніс Степану Сапеляку вирок – п’ять років позбавлення волі й три роки заслання за антирадянську агітацію і пропаганду. А передував цьому нечуваний випадок. До 55-річчя проголошення Української Народної Республіки та 54-х роковин Акта Злуки ЗУНР і УНР група росохацької молоді, в тому числі й Степан, вивісили в Чорткові жовто-блакитні прапори і розклеїли написані від руки листівки «Свободу українським патріотам!». Після дев’яти місяців, проведених у стінах обласного управління КДБ, Степан Сапеляк відбував заслання у концтаборі № 389/36 у с. Кучино Пермської області. Відтак мав право жити лише в Харківській або Донецькій областях. Тож поселився у с. Безлюдівка (Хорошове) на Харківщині, де й помер.

До речі, мати поета Ганна Костівна пережила обох своїх синів. Під час відкриття меморіальних таблиць у Росохачі й Тернополі вона виступала зі спогадами про свого Степана і всі дивувалися мудрості й мужності цієї жінки, яка, за словами Богдана Мельничука, є уособленням матері-України.

«Письменник мусить мислити вглиб»

У 2010 році я мала честь познайомитися з паном Степаном особисто. Результатом нашої розмови стало інтерв’ю, опубліковане в газеті. Тоді мене неабияк вразила глибина мудрості цього чоловіка. Ось кілька цитат, які розкриють всю його суть.

«Я – письменник, який писав у неволі. У той час я не мав читача, а лише співв’язнів. Потім я мав читача в еміграції, а нині залишився, мов кінь серед болота, бо не маю свого читача. Мої твори заважкі для сучасників, до того ж я не орієнтуюсь на літературні смаки останніх. І як не парадоксально, відгуків на кожну мою книжку було багато, як і літературних премій».

«У сучасній літературі маємо цілі кавалки епігонства, якщо не американського, то європейського письменства. Це стосується й жанру перекладу. Так сталося, що наше слово втратило динаміку й благословення Духа. Воно, як на мене, під нинішню пору більше одиявлюється, не дає нам в перелоги «барвистих квіток», а дає нам агресивність. В цьому чи не найбільша прикрість нашої культури. Отже, розливається мілина. Хтось намагається перегачувати її, а хтось залізає в це болото по шию й називає його культурою».

«Дуже важливо в мистецтві, як і в культурі загалом, весь час підтримувати діалог, постійно думати: як ми маємо не загасити ту свічу й що таке жертовність? Часто ми забуваємо, що мусимо складати на свій життєвий вівтар офіру Найвищому, забуваємо чого прийшли на цей світ. Як не прикро, але щоб вистояти високу правду супроти скаженого вітру, треба мати мужність. Все наше життя – політ і постійне наближення до Абсолюту. Людина виробляє в собі погляд до неба, а не до недопалка під ногами. Часто ми це називаємо Сізіфів труд, хоч насправді це робота душі. Звісно ж, до цього не доторкнешся пальцями, як до доларової купюри, бо це вироблення любові й світ краси, над яким тримає свою долоню Творець».

«Для мене дуже важливо, коли письменник любить слово й звичай, має віру, що «гори ворушить», і оминає мілину. Письменник мусить мислити вглиб. Прикладом такої мислі є «Давидові псалми» Тараса Шевченка».

«Істинне мистецтво мусить мати глибину. Як відомо, більша частина айсберга знаходиться під водою. Так і культура має бути айсбергом і знаком питання. Свою культуру ми маємо виплекати на Святому Письмі й творах наших світочів. Я не розумію логіки молодих, які використовують балтійський мат у розмовах і літературі. Остання, до речі, не мішок для сміття. До того ж слово не випльовують, а вимолюють».

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.