Завжди на позитиві і підбадьорює своїх хлопців. Як 19-річний військовий з Донеччини лікується у Тернополі

Завжди на позитиві і підбадьорює своїх хлопців. Як 19-річний військовий з Донеччини лікується у Тернополі
  • Боєць Данило родом з Донецької області і підписав контракт із ЗСУ у 18 років. Такого вчинку від нього рідні навіть не сподівались.
  • Однак сам хлопець чітко знав свою ціль – боротися з російським ворогом.
  • На початку війни, перебуваючи в «гарячій» точці, Данило отримав контузію і тепер відновлюється в одному з медзакладів Тернополя.

Військовий погодився поспілкуватись з нашою журналісткою та розповісти про те, як це – бути наймолодшим у своєму батальйоні, й попри юний вік на рівні зі старшими побратимами проходити службу та виконувати бойові завдання.

Що вплинуло на рішення Данила стати піхотинцем? Як він ще у 12 років сповна спізнав жахіття російської окупації? Чому боєць завжди усміхається?

Про все це читайте в матеріалі про Данила (прізвища не вказуємо) –військовослужбовця Сухопутних військ з міста Костянтинівка на Донеччині.

Відео дня
Фото з відкритих джерел

Розмову з бійцем подаємо у форматі «запитання-відповідь».

З міста вивезли чотири фури мертвих…

Для початку, розкажи більше про себе.

– Мені дев’ятнадцять. В дитинстві хотів бути поліцейським, але став військовим. Впринципі, ці професії між собою навіть чимось близькі. І ще це наша сімейна справа з татом, він теж воює. Я закінчив 9 класів місцевої школи, але коли пішов вчитися далі й залишалось пів року до здобуття диплома – цю справу облишив і підписав контракт із ЗСУ, як тільки виповнилось 18 років.

Фото Костянтинівки з відкритих джерел

Чому це зробив? Мені таке запитання найчастіше ставлять. В своєму дванадцятирічному віці я жив при «сєпарах» кілька місяців (до слова, у ході подій російсько-української війни, з 28 квітня 2014 по 5 липня 2014 року озброєний терористичний підрозділ російських найманців «Славянский батальон» захопив адміністративні будівлі міста і утримував Костянтинівку під своєю окупацією – прим.). Ми сиділи в підвалі і їли один хліб. На вулицю не виходили, бо орки розстрілювали людей без причини.

Чесно кажучи, про те, що було в окупації я навіть розказувати не хочу, бо це страшно! На власні очі бачив, як росіяни з джипа розстріляли маленьку семирічну дитину, кинули її в багажник і кудись повезли… Потім нас звільнили (сили Національної гвардії України та військові підрозділи ЗСУ визволили Костянтинівку від російських найманців та місцевих колаборантів – прим.) і хлопці з 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» вивезли з мого міста 4 фури мертвих, які загинули від рук московських солдатів… Я ще тоді зарікся: досягнувши повноліття підпишу контракт!

Звільнення населених пунктів Донеччини від російської окупації. Фото з відкритих джерел

Чи складно було освоїтись в армії? Мабуть, потрібно багато всього вчити.

– У мене з перших днів зі службою не виникало труднощів. Я опинився в 17-й окремій танковій бригаді, де військові все пояснили й показали. Мені навчитися військового ремесла було просто. Звичайно, знати в армії треба багато, є нюанси, та мене це не лякало, бо відповідально ставлюсь до своєї справи. Траплялись моменти, коли наді мною трохи стібалися старші, мовляв, наймолодший і ще й контрактник – «заробітчанин», то як тільки стане важко – втечу. Але ні! Я з побратимами був постійно!

Воюючи минулого року, в нас з семи «еспешок» залишилась одна, бо решту прямим наведенням знищив ворог. Бувало таке, що ми йдемо, а по нас стріляють. Я дивився тільки вперед і думав, що буде – те буде! Починаючи службу, прекрасно розумів, що доводитиметься іноді витягати цивільних, виносити «200-х», «300-х». Наші загиблі лежали в окопах по чотири дні, і ми не могли їх вивезти, бо росіяни не припиняли вогонь. 

Але назад відступати я не хотів, бо воювати – це мій священний обов’язок! А зараз мене важко чимось вразити, направду. В армії перестаєш дивуватися з того, що звичайну людину шокує…

Як родина віднеслась до того, який життєвий шлях ти обрав?

– Ніхто не знав де я і чим займаюсь. Коли приїхав додому у першу відпустку на початку лютого 2022 року і родичі побачили мене у військовій формі, то були вражені. Казали: «Данило, ти що, здурів?». Я до них рідко телефонував, не хотів, аби хвилювались і не знав, як словами передати все побачене на передовій. Всім ображались трохи, але так вже сталось.

«Скажуть повертатись на позиції – зроблю це без вагань!»

Коли ти потрапив у зону активних бойових дій?

– Ми поїхали туди ще 12 серпня минулого року. Служили у Новотошківському (селище міського типу у Луганській області – прим.).

Ще до 24 лютого у мас-медіа з’являлись новини про можливий напад росії. Ти, як військовий, гадав, що таке дійсно трапиться?

– Ні, цього ніхто не очікував у жодному разі. Ми і до того часу з побратимами знаходились на лінії фронту: спершу там була зона АТО, згодом – ООС. 24 лютого все було тихо, день починався як зазвичай. Ми аж ніяк не думали, що російські війська наважаться почати війну.

А потім як давай «крити» нас артилерією, з мінометів… В Новотошківському ми простояли майже два місяці, а потім нас відвели. Я та ще 16 хлопців опинились в Оріховому (село на Луганщині – прим.). Через деякий час був потужний артобстріл. Я потрапив під прихід танка… Далі – контузія й госпіталь… Так і приїхав до Тернополя, де відновлююсь в одній з лікарень.

Сподобалось наше місто?

– Тут дуже красиво. В мене немає такого – ліпше, гірше, менше чи більше. Я всю Україну люблю, кожне з її міст. Але можу сказати, що рідна Костянтинівка, якщо порівняти з Тернополем, значно менша: і за розміром, і за кількістю населення. Її можна за дві години обійти вздовж і впоперек.

Фото Костянтинівки з відкритих джерел

Кажуть, армійська дружба – найміцніша з усіх.  

– І це абсолютна правда. В мене дуже багато друзів, побратимів з’явилось за час перебування у Збройних Силах. Я сам по собі хлопець товариський, люблю говорити з людьми. З усіма, з ким служив – нормально спілкуюсь, намагаюсь допомагати чимось при нагоді. Зі знайомими, які вдома у Костянтинівці, не маю нічого спільного. У них зовсім інші пріоритети. Натомість з бойовими товаришами можемо годинами розмовляти про службу, про наболіле… Іноді мені здається, що навіть думаємо однаково!

Як відпочиваєш на дозвіллі?

– Чи взагалі маю цей вільний час? (сміється – прим.) Ми з побратимами, з якими живемо разом, іноді виходимо попити кави в кафе, клуб одного разу відвідали. Подеколи сам йду прогулятись на природі, але це трапляється рідко. Наразі живу за принципом «дім-робота». Однак, намагаюсь постійно усміхатись. Мене запитують: «Чому ти смієшся?». А я немало всього побачив за 19 років, але завжди залишаюся на позитиві і хлопців своїх підбадьорюю.

Що плануєш робити далі, після одужання?

– Загадувати наперед не люблю! Скажуть поїхати на позиції – зроблю це без вагань! Куди мої побратими – туди і я! Можливо, розвиватиму військову кар’єру, хочу отримати звання сержанта.

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (23)
  • Читач94

    Боже скiльки брехнi Даня!!!!Вуха вьянуть. Менi скромно за тебе.
  • Валя Гриців

    Швидше тобі одужати! Нехай ангел охоронець буде поруч завжди! Величезне ДЯКУЮ твоїм батькам за тебе! Слава Україні, Героям Слава!
  • Галина Куча

    даи боже тобі здоровя все буде добре
  • Stas Stas

    Вылечат его поедет на фронт и там его убьют. Конец у него один.

keyboard_arrow_up