Як в сусідній Польщі турбуються про збереження кожної етнічної культуру та історичну пам’ять, розповіла письменниця Надійка Гербіш.
Надійка Гербіш відома письменниця зі Збаража. Пише вона і для дорослих, і для дітей. Днями вона завітала до Тернополя із презентацією своєї книги "Мандрівки з Чарівним атласом: Венеція". В книзі є момент, коли двом діткам розповідають, що насправді місто Венеція не завжди було веселим та сповненим розваг. Був і сумний період окупації, коли місцеве населення мусило миритися із присутністю австрійських військ. Однак венеціанці не здавалися, натомість за кожної нагоди використовували абревіатури, котрі нагадували їм про нездоланність Світлої Республіки (VV – Viva Venezia, VE - Vittorio Emanuele) у, скажімо, місцевій архітектурі – кованих завитках поручнів на мостах тощо.
Надійка останні дев’ять місяців провела у польському Лодзі - там вона навчається на магістратурі, пише роботу про інтеграцію біженців. Неодноразово письменниця розповідала, що мешкає в будинку на території колишнього єврейського ґетто. Тож про те, як берегти історичну пам'ять, який досвід можна перейняти у сусідів-поляків та про те, як Україні пережити свої історичні травми, "RIA плюс" поспілкувалася із авторкою.
- Надійко, яка політика збереження історичної пам’яті у Польщі? Навіть на прикладі того ж ґетто в Лодзі?
- У Польщі задля збереження пам’яті про Голокст робиться чимало. Той-таки Лодзь - це місто чотирьох культур: німців, поляків, євреїв та росіян. Щороку проводяться відповідні фестивалі, є окремі кнайпи, де вам запропонують меню з типовими стравами усіх чотирьох народностей. Є Центр чотирьох культур. Єврейське питання поставлене досить гостро. Час від часу відбуваються тематичні виставки, обговорення. Інколи на стінах старезних будинків у колишньому ґетто можна помітити зображення дітей в одязі воєнної епохи.Довкола всієї території ґетто є таблички, які схематично показують його історію. В центральному музеї Лодзя, тому, що розташований біля славнозвісної «Мануфактури» (власне, його ще називають Лодзьким Лувром) зберігається багато картин і навіть золотий «Оскар», упольований котроюсь представницею давньої євреїв Познанських, яким належав і палац, і фабрика. Свого часу Лодзь був індустріальним центром, тамтешні ткацькі фабрики обшивали Європу та царську Росію. Власниками багатьох фабрик були євреї. Отже, в цьому музеї є зала, де зображено, яким Лодзь був колись. Очевидно, що історія ґетто не залишилася поза увагою. Тепер Лодзь – центр польського кінематографу. Мені довелося побачити, як знімали два фільми на тему Голокосту – зовсім по сусідству з нами, на території ґетто.
- Декілька днів тому у Львові невідомі облили фарбою пам’ятник у вигляді менори. Чи є прояви антисемітизму в Польщі?
- Слово «жид» досі вважається образливим. Це особливо помітно на прикладі стосунків між двома місцевими футбольними клубами. Точніше, їхніми фанатами. У Лодзі є два футбольні клуби: Widzew та LKS. Відзев-ці часто малюють огидні графіті на стінах будинків, де замість літери «К» з’являється єврейська зірку вкупі з образливими словами про «жидів». Не хотілося би їх повторювати, однак українцям ці слова будуть зрозумілі – російська лайка доволі інтернаціональна.
- Наскільки у Польщі говорять про сам Голокост? Як сприймають цю сторінку в історії свого народу поляки? Адже в Україні побутує міф, що наші сусіди вже давно пережили досвід пробачення і прощення. Яке твоє враження?
- Ми часто говоримо зі студентами з різних країн про досвід воєн – така наша магістерська спеціалізація. Часто зачіпали й Другу світову, і питання Голокосту. Звісно, багатьом студентам властиві високі ідеали, вони щиро обурюються, як ТАКЕ можна було допустити в час відносної цивілізованості. Вони болісно реагують на твердження, начебто й поляки долучилися до трагедії євреїв. Цю тему взагалі намагаються обійти стороною, особливо коли її піднімають при студентах з інших країн. Пам’ятаю, як одна дівчинка сказала, що війна – це щось таке, чого ніколи не можна осмислити раціонально. Що більшість злочинів не були спланованими, а радше ситуативними, «виживацькими». Хоча від цього, звісно, не менш жахливими.
Хотілося б думати, що в Польщі немає расизму. але він є всюди. Однак багато юних студентів зі зворушливо високими ідеалами й гарячим патріотизмом поки не готові це визнавати.
- Що цікавого дізналася про місце, де тепер мешкаєш?
- Якщо я правильно запам’ятала всі ці перекази, то Лодзьке ґетто було другим за розміром у Європі після Варшавського. В голові не вкладається, що в одну мить люди прокинулися огороджені колючим дротом, без жодних шансів повернутися до звичного життя. Війна не прийшла зненацька, але євреї разом з поляками віддано воювали, щоби захистити своє місто. До поразки неможливо підготуватися.
Дружини з дітьми продовжували вести – відносно – звичне життя, працювали, вчилися, навіть попри сумні новини. Так само, як ми продовжуємо співжити з щоденним болем новин зі Сходу. А одного ранку вони прокинулися – а життя безповоротно змінилося.
Часто зачіпають тему доволі неоднозначної постаті керівника Лодзького ґетто. З одного боку, його можна назвати колабораціоністом, зрадником – він сприяв тому, щоби мешканці ґетто працювали на фабриках, які забезпечували військові потреби фашистської армії. З іншого – це зберегло життя величезній кількості євреїв. Когось згодом однаково знищили, але було й чимало таких, чиї нащадки виїхали до Ізраїлю. Наскільки це було тоді правильним? Ким вважати цього чоловіка? Вряд чи тут є однозначна відповідь.
Неподалік від місця, де ми з сім’єю мешкаємо, проходить центральна магістраль, по обидві боки якої розкинулося ґетто. Німці мусіли залишити собі ту вулицю як стратегічно важливу. Тобто, якщо раніше люди поселялися в сусідніх будинки, щоб бути ближче до родини, то тепер ця магістраль безповоротно їх розділяла. Чи навіть якщо хтось в момент поділу просто пішов до когось у гості, то змушений був залишитися там. Це було два різних ґетто в межах одного міста. Родини, друзів розділили і, переважно, назавжди.
- Чи важливо, на твою думку, українцям займатися збереженням такої історичної пам'яті? Чи це взагалі актуально для нас зараз? Ми готові говорити про таку сторінку як Голокост як про трагедію частини нашого народу?
- Поляки в певному сенсі встигли реабілітуватися після своїх історичних травм. Узагалі, їхня країна шалено змінилася за останнє десятиліття – вона вже геть інша! Поляки однаково доволі закриті – це помітно особливо в порівнянні з іншими європейцями. Однак ми ще закритіші. Поляки вже встигли проговорити якісь свої травми, а Україна досі живе ними. Старі рани ятряться, а поруч уже кровлять нові. Ми так і не мали шансу реабілітуватися, спокійно пережити післятравмовий період, просто відпустити старі жалі. Тут прогарцювали обидві світові війни. Радянські чистки, злиденні дев’яності, розчарування людей в «помаранчевих» ідеалах після революційного піднесення, нестерпно жорстокий розстріл Майдану… А тепер і бої на сході. Ми навіть дороги не встигли зробити... Тут не треба нікого звинувачувати, бо той біль, який сидить всередині кожного, нікуди не дінеться сам собою. У нас навіть в генетичній пам’яті стільки воєнного болю. У мене самої дуже багато «спогадів» про час, в якому я навіть не була. Але ми так часто про це говорили вдома, що ці спогади стали й моїми теж. А назагал всюди надзвичайно багато болю, з яким ніхто не попрацював – ні в школах, ні вдома, ніде.
Ми мусимо пройти той етап, бо розвиватися, доки є незавершена війна, не вдасться. Трохи покращиться ситуація на Сході – будемо лікувати травму Майдану, а тоді, може, знайдемо час і на старіші травми: у тому числі подумати про Голокост і євреїв. Зараз більшість із нас просто не готова до цього. З іншого боку, чим скоріше ми знайдемо в собі мужність заглянути історії у вічі, тим більше в нас шансів почати відбудову в правильному руслі.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 13 від 27 березня 2024
Читати номер
Анонім
Anonymous